Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Та подумав, як се той полковник на ґвалт схопився… Я ж йому вуса чорнилом намалював і булаву над ліжком повісив! Ото гупнула вона його по лобі!..

Обух усміхнувся.

— Се ти гарно придумав… тільки нащо?

— А на те, — каже Михась, — щоб чатового, котрий нас вартував, од смерти одборонити! Як побачить полковник, що тут без чарів не обійшлося, то не стане йому голову стинати, га?

— Хтозна, — каже характерник. — Ми ж і браму покинули відчиненою… може, ж утямить, що проти моці Дажбожої варта його не в поміч!..

Як ось і село в долині показалося, обнесене частоколом. Було там з десяток хат, білих та охайних, ушитих куликами з житньої соломи. Попід вікнами мальви цвітуть та півники, любисток зеленіє і м’ята. На майдані криниця, і журавель стирчить із цебром на гачку.

— Господе, — каже Михась, — гарно ж як! Наче додому вернувся…

— Тільки людей чогось не видко! — каже характерник. — Зараз, правда, сінокіс, та бодай хтось мав би тут бути…

От заїхали вони у село. Бачать, аж двері у хатах стоять навстежень, вікна побиті, а на подвір’ях пір’я валяється з розпоротих подушок.

— Боже милий, — каже характерник, — та тут татаре пройшли!

— А не ляхи? — питає Михась.

— Нема чого тим ляхам робити!.. Татарська се поведенція — як село виріжуть, ясиру наберуть, то наостанок усе потрощать та понівечать. Надто ж полюбляють вони подушки та перини різати — ото розпанахає ганджаром та й пустить за вітром, а сам регочеться, мов дурнуватий…

— Ондо, ондо мрець! — зойкнув Михась, показуючи нагайкою в двір.

Зліз характерник із коня і через тин переплигнув. Дивиться, аж посеред обійстя лежить козак, вивернувши руку. Біла сорочка його в крові, й замість обличчя місиво якесь.

— Не поможеш йому нічим уже… — каже характерник. — А ось іще один!

Біля повітки заклякла горізнач дівчина у вишитій сорочці — либонь, ратиськом закололи, бо під грудьми зяяла кривава діра.

— Боронилася, певне, а їм ніколи було… — каже характерник, сідаючи на коня. — Таких дівок вони у ясир беруть… у Кафі за них гарні гроші можна вторгувати!

Поки минули вони теє село, то десятків зо два забитих нарахували. Хто валявся біля криниці, хто в подвір’ї, хто на тину завис, поцілений стрілою, — де смерть застала, там і лишився.

— Ох, і горе! — каже характерник. — Давно татар у сім краю не бувало — боялися вони козацьких чат, бо тутешнє козацтво свою оборону зладнало! Недарма ж і село не спалили басурмани, щоб не видати себе… Тільки що ж се за орда, хтів би я знати!

— А що, — питає Михась, — ріжні вони є?

— Є кримська орда, — каже характерник, нахиляючись із коня і розглядаючи слід на дорозі,— є ногайська, ще білгородська є… А яка тут пройшла, то не втямлю — щось не по знаку мені сії підкови!

— А ондо шапка якась!.. — каже малий козак.

Обух і підчепив шаблюкою тую шапку, що валялася під тином.

— О Господе! — каже, глянувши на неї.— Таж се буджаки тут пройшли!

— А що се за лихо?

— Татаре, котрі біля Дунаю кочують… Найгірша се орда з-поміж усіх! Тільки ж рідко вони сюди заходять…

Проїхали вони ще декілька сіл, і скрізь трупи валялися та пір’я літало над обійстями. Зазирнув Обух до одної хати та й назад притьма.

— Не йди туди… — каже Михасеві, що поткнувся було за ним.

— А що там? — питається малий козак, як вони за село виїхали.

— Дітлахи побиті!.. — каже характерник. — Душ із сім…

— А хіба татаре дітей в ясир не беруть?

— Так малі ще… Старих та малих невигідно до Криму гнати — вимруть дорогою! От вони і б’ють їх… Візьмуть лаву, в горло упруться ребром — та й по всьому! Або за ногу та об вугол…

— А нас вони не злапають? — питає Михась перелякано.

— Та ні, бо години зо дві тут невіра пройшла… назад вертатиме іншим шляхом! Шкода, Кирика я послав у Кодак на звіди — той вистежив би, де бусурмани кошем стали! А зараз у поле давай завернемо, щоб не наткнутися часом на який чамбул…

Та й виїхали з балки і побралися полем. Трава тут була невисока. Почали траплятися озерця, що поросли осокою, далі якісь мочарища. Години зо дві минуло, аж стала місцевість нерівною, а потім пішла під укіс, у долину.

— Знов хмари збираються… — каже характерник, зиркнувши у небо. — І вітер якийсь недобрий, аж пронизує!

Вітрюган і справді знявся холодний та рвучкий. Свистить та квилить над полем і знай дужчає та дужчає. Коли ж гухнуло в небі й така блискавиця сяйнула, що обоє мало не посліпли од