Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
«Михасю»!
Озирнувся він, коли ж на березі десь узялася вільха.
«Хто се»? — питає він.
А вільха й каже материним голосом:
«Вернися, сину! Рано тобі ще туди».
Спинився він та й не знає, що діяти. Тепле те море та ласкаве, аж не хочеться вертатись.
«Вертайся ж бо!» — знову каже йому той голос.
А хвиля знай хилитає його та зносить на бистрину.
«Як я ж не можу…» — каже він, ледве тримаючись на ногах.
А голос утретє каже:
«Вертайся! Кінь твій на тебе чекає, й оружжя твоє, і та дорога, що її ти ще не пройшов…»
І тоді згадав він усе, і жахнувся, що назавжди міг лишитися в морській безодні, й рвонувся назад, до берега; вмить пропало те видиво, — і море, і берег той, і вільха, — а він очі розплющив і побачив над собою сволока із темним хрестом на ньому…
— Довго ж я спав! — каже малий козак.
— Був би ти навік заснув, якби до нас не втрапив!.. — кажуть йому ізбоку.
— А де ж се я?
— А він уже й забувся! — озвався другий голос. — Ото козак!..
Зиркнув Михась доокруж та й бачить: лежить він у хаті. Вікна в ній маленькі й із круглих шкелець, на стінах рушники вишиті, й житнім хлібом пахне. А на лаві коло нього теє дівча сидить.
— Ага, — каже він, — тебе забудешся! Ти та бісурканя, що звіром і птицею орудує! А звуть тебе Леся.
— Та я іще багацько дечого вмію, крім цього… — каже тая Леся.
— А що?
— Рани вона зціляє, шибенику! — озвався хтось ізбоку. — Та ти такого накоїв, що тепер добром воно не обійдеться!
Обернув Михась голову, коли ж підходить до нього якась баба. Стара-престара, аж зігнулася.
Відьма, думає малий козак.
— Нащо ти стрілу переламав, га? — питається відьма. — Тепер діставати треба.
— А воно ж боліти буде… ой-ой-ой! — каже Леся.
Михась і щоки надув.
— То що ж то за козак, як він терпіти не вміє! — каже суворо. — Баба то, а не козак!
— Ну, то зараз і покажеш, який то козак із тебе… — каже відьма.
Та й закотила на ньому сорочку. Зиркнув Михась і злякався: нагнало під ребрами ґулю, мов кавун завбільшки. А стріли і не видно — кров’ю залляте все.
— Глибоко ж загналося! — каже Леся.
— Ти що, бачиш? — питає Михась.
— А певно! Аж у ребро гостряк он уперся.
Та й поклала долоню на тую ґулю. Запаморочилося Михасеві в голові, потемніло увіччю, аж тут і біль ущух, наче ножем його відрізало.
— Дістанеш? — питає відьма.
— А хтозна, бабуню… — каже дівча. — Якась чудернацька сяя стріла!
— Чому б то?
— Ворушиться, мов жива… Хто тебе устрілив? — питає Михася.
— Татаре.
— За лісом?
— Еге.
— А як же ти з такою раною до нас дістався?
Хотів було Михась і сказати, та промовчав.
