Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Полковник зиркнув на Михася.

— В тебе той знак?

— Угу, — буркнув Михась.

— Покажи!

Повагався малий козак, та врешті потяг за поворозку і дістав Троянів Ключ із-під сорочки.

Допіру витяг він його, як засвітився, засяяв Троянів Ключ багрово-чорним світлом, аж відкиди на стіни упали. Все червоне зробилося — і чатові, й оружжя їхнє, і Михась із характерником.

— Єзус-Марія!.. — видихнув полковник.

— Чаклунство се прадавнє, ваша милість! — каже Барабаш. — Не доведи, Господе, його до рук узяти — таке лихо скоїться, що й казати шкода. Тільки мій пан може впоратися з ним, бо в отців-єзуїтів навчився чаклунство ріжне одвертати…

— Та він мені всеньку кріпость спалить, сей почеп чортів! — каже полковник.

— Не спалить, ваша милість, не сумлівайтеся! — каже Барабаш. — Проти людей нічого він не вдіє, бо не для того у світ прийшов. А його милість ясновельможний князь Ярема Вишневецький золотом вас обсипле з ніг до голови, як ви сих урвителів та обіясників йому оддасте! Довго він за ними ганяється, та знай уловити не може…

— То, кажеш, приїде по них дворак од пана Вишневецького?

— А певно! Я, — каже Барабаш, і знову щоки надув, наче той ховрах, — післанець його і слуга рукодайний, а листа від пана мого ви вже бачили!

— Підніжок ти, а не слуга… — каже полковник. — Ну, та дідько з тобою! — І на Обуха глянув. — Чув, що сей вилупок про вас казав?

Обух понурив голову.

— Чув… — каже неохоче.

— Що скажеш на теє?

— А що балакати… брехня все це, звісно!

— Ти, бидло, — каже йому Барабаш, — то ти ще брехню мені будеш завдавати?! Мугиряко ти, комишнику вошивий! — І до полковника: — Можна я його нагайкою потягну?

— Ні,— каже той.

— А сього? — показує Барабаш на Михася.

— І сього теж не можна.

— А чого?

— Бо під королівським ординансом обоє, а тобі до них зась! І недобре полонених бити, позаяк без оружжя вони.

— Та що се таке, — залементував Барабаш, — нема кого і нагайкою усмак сперезати! А так кортить отсе, аж руки сверблять!

— А нех тобі, чортова тінь!.. — каже полковник. Та й кивнув на чатового.

Той церемоній не розводив: згріб морданя за комір, до дверей лицем розвернув та як дасть копняка — Барабаш так і вилетів із хурдиги сторч головою.

— Сих двох замкнути, коло дверей поставити варту, — каже полковник. — І ока з них не спускати!

— Що думаєш учинити з нами, вашмосць? — питає Обух, коли всі рушили до дверей.

— Нехай князь Ярема з вами розбирається… а я вчинив, як закон мені велить! — каже полковник. І вже з порога докинув: — У заліза тебе забивати не буду, бо все одно завтра заберуть вас…

Та й вийшов. Загарчав засув, і знову темно зробилось, як у мішку.

— Ну й що отсе будемо робити? — питає Михась.

— А що тут вдієш… — каже характерник. — Влипли ми з тобою!

Михась присів під муром.

— Справедливий усе-таки сей пан! — каже. — Якби не Барабаш, то, може, й відпустив би нас із Богом!..

— Може, й відпустив би… — каже характерник. — Кошовий із ним ладнає, а старшина до нього навіть у гості їздить! Як голод буває на Січі, то сей полковник часом запомагає нас.

— А що, — питає Михась, — так багацько збіжжя у сій кріпості?

— Ого, — каже характерник, — тут харчу стільки нагромаджено, що десять год облогу можна тримати! А пороху, а ядер, а куль… Залога невелика, та вся із німаків да голендерів,[47] котрі за жолд[48] служать. Таких вояків ще пошукати — усі війни пройшли, які на світі бували!

Похнюпився малий козак.

— То що, — каже, — не втекти відціля?..

— Та певно, що ні! — каже характерник. — Чатуватимуть нас добре…

— А взавтра, як штукар нас із кріпости виведе?

— Взавтра уже тим паче, — каже понуро характерник. — Приїде Мурмило не сам, а з почтом і вояками… а все то будуть не люде, тільки чорти самі!