Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А що, думаєш, не скажу?

— А от і скажи!

— Ну, й скажу!

— От і скажи, скажи!

— Ага, — каже Михась, — дурного знайшла! Думаєш, не знаю? В капусті дітей знаходять, от де!

Тут зареготалося дівча, аж бджоли перелякалися і хмарою гунули із вуликів.

— Ох, козаче, — каже, — не думала я й не гадала, що ти такий малий іще!

Розлютився Михась на тії слова.

— Ти кого се малим узиваєш?! — питає.— Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни, на кпини береш? Ох ти ж, капосне дівчисько!..

Глянуло на нього дівча й очі примружило.

— А що ж се за козак, — питає,— що дівчину такими словами взиває? Хіба ж так можна?

Михась і засоромився. Та й же смикнув мене лукавий за язика, думає собі.

— Та воно й правда… — каже. — Отсе добалакався, нехай йому!.. Тебе хоч як зовуть?

— Леся, — каже дівча.

— А батько твій хто?

— Батька мого ляхи вбили, а я із бабунею живу.

— А бабуня хто твоя?

— Відунка.

— А ти?

— А я бісурканя.

Михася наче приском обсипав хто. Отсе улип, думає.

— Та як се?! — питає.

— А просто! Мати моя була бісурканя, то і я бісурканею вродилася.

— І чарувати вмієш?

— А певно, — каже Леся.

— А… а начаруй що-небудь!

Дівча підійшло до Михасевого жеребця і по храпах його поплескало.

— Що се ти коїш, вража дочко! — каже Михась, натягуючи повід. — Се чорт, а не кінь, убити може!..

— Мене всі птахи й звірята слухаються, — каже Леся та й по шиї коня погладила. — А що, віриш тепер?

А гнідий заіржав стиха і тицьнувся їй писком у долоню.

— Вірю, — каже Михась. А сам думає: оце вплип так улип — тікати треба відціль, поки не пізно! — Ну, що ж, — каже хутенько, — бувай здорова, дівко! Поїхав я, бо ніколи.

Та й коня пхнув закаблуками, а той аніруш — держить його дівча за гнуздечку й не пускає.

— Куди ж ти поїдеш, — каже, — як весь он кривлею сплив?

Зиркнув Михась, аж кров геть сорочку намочила і додолу капле.

— А, — каже, — та то пусте! Шпичка застряла якась. Ось я її витягну!..

І взявся за стрілу.

— Стій! — зойкнула Леся. — Не чини того, бо лихо буде!

Та Михась не слухав її — зламав стрілу і жбурнув її геть. Насилу він те зробив, як бурхнула кров, крутонувся світ ув очах, та й повалився малий козак із коня. Впав горізнач на землю і бачить: небо над ним, низьке та похмуре, хмар’я, немов купини в мочарищі, і летить попід тим хмар’ям чорне птаство — та так багато його, що й не злічити!

Се по душу мою, ще встиг подумати малий козак. От і край усьому — і діла не зробив, і віка збавив собі намарне…

Та й зомлів.

І мариться йому, наче знову опинився він на березі моря. Голий та пустельний той берег, тільки хвилі б'ють по камінню та якісь птахи кружляють над піщаною косою. От заходить він у воду та спинився.

А хтось шепоче йому на вухо: іди далі, йди… там добре!

Ступнув він іще крок, потім другий. Хлюпоче хвиля і м’яко та лагідно торкає його попід пахвами.

Зморивсь я, думає він, а там, у глибині, тепло та затишно — ніхто мене там не дістане!

Та й рушив уперед. Залолотіла вода, зануртувала і потягла його у море. Аж гукнуло його щось: