Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

«Сідлай коней, — каже Михась, — а я зараз»!..

Та й поліз прямісінько по стіні. От і вікно теє — відчинив його Михась і залазить до покою. Дивиться, стоїть ліжко з балдахіном під стіною і хропе хтось у ньому.

Се він, лях той проклятий! — думає собі Михась. Ну, зараз я тобі!..

Роззирнувся у покої, аж на столі каламар із чорнилом стоїть. Узяв його малий козак, одсунув завісу й зазирає під балдахін. А полковник горізнач лежить і хропе, наче той кнур.

Ага, думає Михась, якраз і добре буде!

Та й умочив гусяче перо в чорнило і намалював полковникові під носом здоровезні вуса, ще й на кінцях позакручувані. А далі взяв булаву, що тут-таки напохваті лежала, й повісив над ліжком. Дивиться, а полковник і не зворухнувся, далі хропе.

Спи, спи… — думає собі малий козак. А от як уранці прокинешся!..

І спустився по стіні у двір. Обух уже коней засідлав і всеньке добро на них поприв’язував.

«Гайда», — каже Михась, плигаючи в сідло.

Під’їжджають до брами, а вона сама перед ними відчинилася. Тут і дорога до Дніпра. Спустилися вони до берега, коли ж там порон припнутий.

«Отак би завжди, — каже Михась, заводячи гнідого на порон. — А не узудрить нас хто із кріпости»?

Обух линву перерізав і відіпхнувся од берега.

«Поки сон твій триває, то все буде, як ти хочеш, — каже Михасеві.— Але не можна, щоб він довго снився…»

Ніч тиха стоїть та місячна. Випливли вони на середину Дніпра. Глянув Михась за кріпость — і лячно йому стало, така величезна та грізна вона. Ану ж бо, думає, стрілить хтось у нас із гармати?

І допіру він теє подумав, як зблиснув огонь на заборолі, гупнуло щось, мов у бубон, і шубовснуло коло порона гарматне ядро, аж вода засичала.

«Прокидайся! — крикнув характерник. — Хутчій, хутчій, а то лихо буде»!

Глянув Михась, аж попливло усе перед ним, — Дніпро, тая кріпость, могили на руському березі,— а тоді зарябіло й почало жужмитися, наче хтось його бгав щосили.

І насилу він теє побачив, як скрикнуло щось тричі хрипко — і раз! і вдруге! і втретє! — й пропало усе нараз…

— Господе вишній! — каже малий козак, протираючи очі.

Зиркнув навсібіч, аж кругом Дніпро і вже лівий берег близько.

— Так се правда було?! — питається в Обуха.

— А певно! — каже той, правуючи стерном. — Тільки довго тобі снився той сон, а тепер халепу маємо… Добре, хоч Кирик збудив тебе вчасно!

Тут гримнуло у кріпості вдруге, і розпечене ядро просто над їхніми головами просвистіло.

— Се вони пристрілювалися двома ядрами, а тепер поціляти стануть! — каже характерник.

Аж бабахнуло утретє. Окреслило ядро дугу над Дніпром та й ударило у порон, аж задвигтів він увесь.

— Ушиваємося! — каже характерник. — До берега вже близько, то кіньми допливемо!

А жеребці наче того й чекали — плигнули з порона та й попливли,