Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
«Мабуть, легені просадило! — думає малий, козак. — Треба втікати, а то зловлять по кривавому сліду!»
І давай поганяти коня. Плутає лісом, то туди, то сюди завертаючи, щоб зо сліда галайстру змилити.
Десь із годину ото так петлював, аж заїхав у такі хащі, що й самому страшно стало. Наламала тут буря деревляччя, що не проїдеш — хоч куди глянь, кругом корчомахи стримлять.
«А татар уже й не чутно, — думає собі Михась. — Де ж пак, у лісі не втнуть вони по сліду йти!»
І знову закашлявся й кривлею сплюнув. Стримить тая стріла під ребрами, а болю й не знати — заклякло все й мов неживе зробилося.
От продерся кінь крізь той бурелом, а далі дерева й порідшали. Проїхав ще трохи Михась, бачить, галявина якась і на ній копичка сіна стоїть. Жеребець повітря понюхав та й хоркнув радісно — певне, людське обійстя почув. Малий козак уже й не поганяв — сам біжить гнідий, неначе тягне хтось його.
Аж ось розступився ліс, луки зазеленіли попереду, й почув Михась, як хтось тихо-тихо співає…
Ой луговая зозуленька рано-рано, Ой луговая зозуленька да ранесенько. Усі луги облітала рано-рано, Усі луги облітала да ранесенько. В однім лузі не бувала рано-рано, В однім лузі не бувала да ранесенько. А в тім лузі ночувать буду рано-рано, Ночувать буду, привикать буду да ранесенько. Свого Михася дожидать буду рано-рано, Дожидать буду да й ранесенько…Виїхав Михась із-поміж дерев, аж бачить: озерце в зеленій долині, трохи далі хатка стоїть під жовтою стріхою, а на леваді пасіка видніє — вулики з колод видовбані й накриті солом’яними острішками. Коло вулика порається дівча в білій сорочці та знай наспівує собі під носа.
— А чого се ти мене дожидать будеш, вража дівко? — сердито каже Михась, під’їхавши до неї.— Брат чи сват я тобі, га?
Глянуло на нього те дівча й нітрохи не злякалося — тільки всміхається.
— А хіба тебе Михасем зовуть?
— А певно!
— Значить, про нас із тобою цю пісню складено… А з пісні слова не викинути, сам знаєш!
Насупився Михась ще дужче.
— Ага, — каже, — треба ти мені! Знаємо ми вас, бабів, — вам аби кров ссати з козака та поїдом його їсти день при дні!!
— А ти, значицця, козак?
— Та вже ж не лях! — каже Михась.
Підвелося дівча і вулика острішком накрило. Аж тепер роздивився Михась, що гоже воно, як маків цвіт, очі блакитні, мов небо, а коси золотом щирим сяють.
— А як ти козак, — питає дівча, — то чого ж на жіноцький рід лихим духом дихаєш?
— Бо від вас, бабів, — каже Михась, — тільки лихо да клопіт сам! Породила вас клята Нея, Діва Обида, щоб життя козакові медом не здавалося!..
— А без нас добре було б, еге?
— Та вже ж!
Засміялося дівча.
— А звідки ж козаки бралися б, якби жіноцтва не було, га?
— Як се — звідки?! — каже Михась. — Козаки в Січі змалку дух свій гартують!
— Та ні, не про те я… Звідки ті діти беруться, що з них козаки виростають, скажи?
Ляснув Михась нагайкою по халяві.
— Щось, — каже, — не втямлю я тебе! То ти не знаєш, де діти беруться, чи як?
— Та я, — каже, — знаю… а от ти скажи!
