Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— І Троянів Ключ віднімуть?
— В сім світі не можуть вони його узяти… та як припровадять нас до Триглава, то той завладає Дажбожим знаком! А що тоді станеться, то й уявити страшно…
— Кляті ляхи! — каже Михась. — А чого в нього одне око затулене?
— Татаре стрілою вибили… давно вже! — буркнув Обух.
Та й замовк. Сиділи вони отак із годину, аж характерник і каже:
— Давай-но спати вже будемо… вранці видно стане, як діло обернеться!
Михась і на теє нічого не сказав. Тільки сперся об стіну та за якусь хвилю незчувсь, як і задрімав.
І сниться йому, наче минула вже північ. Зійшов місяць, зазирнув крізь заґратоване віконце під стелею, і посвітліло у льоху. Дивиться Михась, спить під стіною характерник. Кулака під голову підклав, а сам хропе, аж мури трясуться. А за дверми тихо, тільки чутно, як ходить туди-сюди чатовий, що їх ото стереже.
Це я сплю, думає малий козак. А як прокинуся уранці, то забере нас клятий штукар та й повезе на той світ…
Завовтузився Обух, на другий бік перевернувся і знову кулака під голову підклав.
Чекай-но, думає собі Михась… таж хіба я сплю? Я ж уві сні прокинувся! А казав характерник, наче вві сні все можна…
І страшно йому стало, й цікаво заразом. Підходить він до дверей, пхнув їх — і враз у кандигарні опинився.
Оце диво! — думає собі. Значить, правду казав характерник!..
Дивиться, ходить попід дверми жовнір із мушкетом, на лавах вояки сплять, которі варту на заборолі мають міняти, а в кутку лежить все те, що в Михася з Обухом відібрали, — і сідла, й сакви, і оружжя з порохівницями…
Визирнув малий козак надвір — жеребці їхні біля конов’язі припнуті.
Добре! — думає собі Михась.
Та й назад бігом. Жолдак знай ходить туди-сюди попід льохом, а Михася й увіч не бачить. Вернувся малий козак до хурдиги і давай характерника трясти за плечі.
«Га? — питається той. — Що таке?»
«Вставай хутчій», — каже йому Михась.
«А що?»
«У дорогу пора… не сидіти ж нам тут до ранку»!
Обух недарма характерником був — схопився на ноги та й утямив усе відразу.
«Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже. — Великі ж дива твої, Господе»!
«Ходімо мерщій», — каже йому Михась.
От поминули вони вояка, що їх чатував, забрали збрую кінську та оружжя у кандигарні та й виходять надвір. Михасів жеребець почув їх і захоркав радісно. А ті двоє коней знай сіно хрумкають.
«А де полковник у сій кріпості живе»? — питається Михась.
Показав характерник на вікно, що ген-ген у замку чорніло.
«А що»? — питає.
