Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Заплющив очі малий козак, бо аж різонуло в них, — а як розплющився, то за якісь гони угледів кінські храпи і шпичасті шапки, що гнали чимдуж у височенній траві.

— Татаре! — зойкнув Михась.

— Тікай! — крикнув характерник. — Втікай, я їх перейму!

— Та що ж я за джура буду, як батька свого січового в біді кину! — каже йому Михась. — Давай мушкети, хутчій!

А Обух і замахнувся на нього нагайкою.

— Втікай, кажу тобі! Не я їм потрібен, а ти! Он поглянь!..

Та й показав у небо.

Зиркнув Михась — і серце його на мить зупинилося.

Із сивого грозового хмар’я, з похмурого неба, де телесувався лютий вітрюган, долинув повільний жалобний спів, що від нього чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався та зближався, перекриваючи лемент і галас орди, аж із хмарного вировиська виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки.

Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

— Втікай, чортів сину! — кричить характерник Михасеві.— Як потрапить Троянів Ключ їм до рук, то лихо буде!

Та й шмагонув Михасевого коня нагайкою. Схопився жеребець диба, заіржав страшенно, бо ніколи не лупцював його Михась, — і рвонув з усіх чотирьох копит, аж груддя бризнуло навсібіч.

А татаре вже й геть близько. Залементували, завили мов собарнота, угледівши, що Михась напереріз їм утікає, та й ну ж бо за ним притьма. Бахнув позаду стріл із мушкета, потім другий, далі горлач[49] страшенно гаркнув, аж у вухах заклало на мить, — озирнувся малий козак, аж Обух уже з чотирма бусурманами на шаблях рубається. Всенька долина шапками татарськими рябіє, та галайстра за Михасем повернула, насилу характерника крилом зачепивши.

«І правда, за мною вони женуться»! — подумав Михась, пригнувшись у сідлі.

Гнідий відразу втямив, що біда. Вихопився вмент на той бік долини та як дремене, аж вітер засвистів у вухах. Майнула якась річечка із кладкою через неї, хвисьнув Михася по лиці кущ верболозу, мигнув прослідок, розбитий кінськими копитами. Чує малий козак, гуде земля під ордою — і ззаду женуться, і збоку заходять, і спереду вже ось-ось переймуть. А пекельні діви над самісінькою головою в’ються, і вітер сичить та квилить у їхніх косах.

— А ось я вам!.. — крикнув малий козак, показуючи їм нагайку.

Сахнулися кляті пекельниці, та не від нагайки, а угледівши, як яріє під сорочкою Троянів Ключ, що аж крізь полотно видно його зловісне багрово-чорне сяєво. А татаре свистять та лементують, заходячи навперейми. Добув Михась пістоля й курок ізвів. Ну, думає, голіруч мене ви не візьмете! Ось вискакує із верболозу харциз на кудлатому бахматі та й до нього. Вже й руку простягнув, щоб за комір ухопити, аж тут чорне дуло просто у вічі глянуло — гукнув Михась йому просто в писок, що й голова на друзки розлетілася. Тут і другий вигулькнув оддалі — замахнувся арканом, та випередив його малий козак і з другого пістоля у самісінького лоба поцілив.

Махнув татарин руками і повалився з коня, мов той сніп.

— А-а-а-а! — заволала орда.

Бачить Михась, навперейми уже не візьмуть його. Та й позаду наче вже відстають — віддаляється тупіт, хоч і женуть, аж дух із них випирає.

«Може ж, утечу!» — думає собі малий козак.

Та й вихопився з-поміж верб’я у чисте поле. Росла там низька трава, а віддалі виднів старезний ліс, наче димом, оповитий голубою імлою.

— Хутчій, хутчій! — кричить Михась гнідому, лупцюючи його закаблуками. — Ще трохи, ну!

Як тут щось і цьвохнуло коло вуха. Зиркнув малий козак через плече, а татарва з луків у нього ціляє. Зацівкали стріли обабіч, що й мороз по шкурі пішов. То одна, то друга повітря тнуть, аж у вухах шарпає. Ну, думає Михась, підстрелять мене, мов зайця!.. Та й розлютився. Вихопив свого лука, жменю стріл із сайдака дістав — і, на скаку обернувшись, пороснув тими стрілами у галайстру. Одна влучила гладкому татаринові у груди, та в кожусі застрягла, друга в чийогось коня поцілила, що той заіржав і гримнувся догори копитами, вершника задавивши під собою, третя шапку якомусь басурманові прошила, четверта дзьобнула когось у щоку, а п’ята всіх поминула й по самісіньке перо ввігналася у горло бузувірові, що позаду їхав.

— А що, з’їли, кляті нехристи! — заволав Михась.

Аж ось і ліс насувається. Вдарив Михась гнідого п’ятами, витягся той у струну, вже сливе й ногами землі не торкаючись, ще трохи — й облизня татари спіймають! Втямили вони сеє та й наостанок пустили в нього цілісіньку хмару стріл.

— А дзуськи вам! — крикнув Михась і дулю їм показав оддалі.

Та й підскочив у сідлі, засичавши од болю, — лучила йому татарська стріла попід ребра, аж в очах темно зробилося.