Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

же віднесли геть, перш ніж вороги втямили, що боролися з Токай-іхто і що Четансапа у своєму наметі. Не важко було вгадати, що сталося і з обома іншими зрадниками племені. Такий самий безсилий крик та лайка, які виривалися в тіпі Четансапи з горла Шонки й Татокано, доносилися із намету Бобра. Молоді Круки зустріли дорогою до намету Шонки Бобра і ще одного юнака: вони вже віднесли своїх полонених. В темряві сніжної ночі гучно лунали радісні вигуки беззбройних переможців. Вже залопотіла на північному вітрі, наче сигнальний прапор, перша шкура, знята з намету Гавандшіти. Після зруйнування намету Токай-іхто Ундшіту прийняв до себе чаклун, і вона, як було заведено здавна, першою подала жінкам знак знімати намети й лаштуватися в дорогу. Як часто чули чоловіки й жінки Ведмежого братства це лунке тріпотіння, першого покрову, що кликав їх навесні і влітку до мандрівок за табунами бізонів. Тепер він кликав їх в останній великий похід.

Умить всі намети було знято. Дівчата та діти подряпалися вгору по жердинах і порозв'язували скріплення. Інші вже підводили коней і ставали у звичайному порядку.

Були прилаштовані причепи, що заміняли індійцям вози; туди було навантажено майно, посаджені діти. Снігопад усе посилювався; з засніженим волоссям і плечима зустрілися люди біля вишикуваної довгої валки. Тепер всі були задоволені, що старий Гавандшіта, незважаючи на голод, заборонив різати мустангів. Без них такий перехід узимку навряд чи був би можливим. Бракувало тільки собак, бо ж вони теж завжди несли важку поклажу.

Воїни їхали на найкращих з своїх мустангів. Жінки сиділи на вантажних конях і правили ними. На чолі походу йшли Токай-іхто і Гавандшіта. Вождь знову був у повному озброєнні: з своєю власною рушницею, яку він одібрав у Шонки, з револьвером і палицею. Зброю інших поліцаїв він віддав Боброві й Крукам, що йшли для захисту походу в ар'єргарді. Четансапу, загорнутого в хутра, теж везли з собою.

Коли зроблено було перші кроки на довгому шляху, на заході раптом виринув вершник і подав умовний знак — завив койотом. Це був Шеф де Лю.

— Кордон вільний! — крикнув він. — Не видно жодного уатшітшун, жодного поліцая з табору.

У заметіль Ведмеже братство непомітно покинуло резервацію.

Частина третя
НОВИЙ ШЛЯХ


СИНИ ВЕДМЕЖОГО БРАТСТВА УЗНАЮТЬ ПРАВДУ

снігопад припинився, вітер ущух. Темрява неохоче відступала перед світанком. Ранко-ний туман щільною пеленою повис над землею, заслоняючи усе довкола.

Але поступово густа імла ставала все прозорішою, і нарешті її пронизало яскраве золото першого ранкового проміння. Валка Ведмежого братства зупинилася, як і завжди «упинялася під час переходів племені в годину сходу сонця, і старий Гавандшіта від усіх звернувся до «святого незнайомця», просячи миру, як велося з давніх-давен, бо червоношкірі чоловіки і жінки любили мир більше, ніж війну. Ще змалечку хлопчикові Гапеді був знайомий цей урочистий момент, а сьогодні він переживав його з особливою серйозністю. Бо зараз вперше зійшло сонце над переселенцями, що мали здолати довгий і небезпечний шлях до нової батьківщини.

Коли валка рушила далі, туман уже зовсім розсіявся, і хлопчик, обернувшись назад, побачив кінець колони. Токай-іхто більше не очолював валку, його замінив Шеф де Лю, який теж добре знав цю місцевість. Вождь пішов у кінець палки, бо з тилу, з боку резервації, загрожувала найбільша небезпека і втікачам треба було триматись напоготові на випадок появи переслідувачів. Вождь і його воїни зняли л себе хутряні куртки і понатягали на голови й спини білі вовчі шкури. Вовчі морди стирчали над лобами, зовсім ховаючи чорне волосся. Біле хутро передніх лап закривало руки, а хутро задніх лап сягало до стегон. Опустившись на руки, чоловіки здалеку дійсно скидалися на справжніх вовків. Це було чудове маскування серед снігу.

За мирних часів переходи племені ніколи не розпочиналися в таких несприятливих умовах. Взимку жили у лісі й лише на початку весни вирушали у відкриту прерію. Тоді вони швидко просувалися вперед, бо витривалі в'ючні тварини і вправні ходаки без особливого напруження робили по п'ятдесят кілометрів за день. Але сьогодні по снігу валка рухалася повільно. Хоча снігопад і тривав лише кілька годин, земля вже була вкрита товстою білою ковдрою, бо незадовго перед сходом сонця знялася справжня хуртовина і враз навернула силу снігу. Слід валки, що тягся через кордон резервації, вже давно замело. Але на тому місці, де стояло селище, уатшітшун і поліцаї табору могли знайти єдиний намет, намет Шонки, в якому лежав зв'язаний він сам і три його посібники.

Час від часу тонка заслона туману проривалась, і з північного заходу втікачів вітали засніжені лісисті вершини Чорних гір; вони кликали їх до себе, бажаючи узяти під свій захисток. Нога Гапеди ще ніколи не ступала цими лісами, які здавна належали до головних володінь дакотів, і його бажання уникнути ворогів поєднувалося з допитливим прагненням пізнати все нове, що він міг би там побачити і пережити. В глибині гір, які здіймалися наче острів серед безмежного моря прерій, траплялися загадкові печери і жовте золото, що бентежило розум білих людей.

Над полудень дісталися до повитого туманом лісу біля підніжжя Чорних гір. Валка зупинилась. Гапеда почув удари сокир: чоловіки пробивали дорогу серед гілля і заростей. З прерії раптом показався Токай-іхто з своїми «білими вовками». Пригнувшись і тримаючи напоготові зброю, мовчки йшли чоловіки засніженою лощовиною недалеко від валки.

Коли настала черга Гапеди продиратися крізь зарості, він зліз з мустанга і повів його за повід. Спершу спускалися лісом вниз, де річка обвивалася, наче пояс, навколо гірського масиву; з дна долини доносився плескіт води. Валка пішла старою стежкою звірини, якою, певно, вже здавна користувались інші братства дакотів навколишньої місцевості. Але буря вночі навалила дерев, а сніг наламав суччя;