Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Може, він і спав угорі, в печері, — сказав хлопець.

— В якій печері? — спитала Унтшіда.

Гапеду здивувало її квапливе запитання.

— У печері, там далеко на горі, — повторив він. — Часке, хіба ти не бачив її з нашого дерева? Така темна нора її маленькій стрімкій скелі, порослій лісом.

— Звичайно, бачив. Вона майже зовсім заросла.

— Атож! Завтра ми підемо туди і подивимось, чи не знайдемо ведмежих слідів! Може, заліземо і в саму печеру!

Унтшіда піднесла руку до рота, начебто перелякалась.

— Тссс, тссс, це зачарована печера, і вам не можна іуди заходити!

Очі хлопців розширились.

— У ній живе злий чаклун? — Гапеда обережно відклав убік вже вирізану стрілу, немов не хотів зчиняти шуму.

— Поки він спить, він добрий, але коли прокинеться й вийде, дакотів спіткає велике лихо.

— Розкажи нам, будь ласка, про це, Унтшіда!

Стара схилила голову.

— Гаразд, але іншим разом, коли наші руки відпочиватимуть. Бо це давня й знаменна історія, і ви повинні її добре запам'ятати.

Хлопці продовжували працювати, а думки їхні цілком заполонила таємниця, що лишилась для них нерозгаданою. Коли стемніло, Унтшіда закінчила роботу і навела лад у наметі. Потім принесла їжу для дітей та для себе; це було хоч і тверде, але дуже смачне ведмеже м'ясо. Чорний Сокіл теж вперше трохи попоїв з ними.

Тільки-но хлопці доїли м'ясо і досуха витерли масні руки об волосся, біля намету почулися чиїсь кроки, і нэ землю гепнула важка ноша. Гапеда і Часке прожогом вибігли і привітали Шефа де Лю. Він убив великого оленя і сам його приволік.

Всі наступні дні зрання до смеркання хлопці мали стільки роботи, що ніколи було і вгору глянути, і вони ніяк не могли вибрати часу, щоб податися до печери, хоч думка про це не йшла їм з голови. В розставлені сильця хлопці наловили ворон, а після цього Унтшіда доручила їм покрити червоною фарбою стріли й луки. Часке пощастило забити яструба; його Гапеда помітив ще тоді, як валка увійшла в ліс; хижий птах полював на ворону, і, коли ринувся вниз, його наздогнала стріла хлопця-дакоти. Часке дуже пишався цим, і Монгшонгша вирішила зробити йому головний убір з яструбиних пер. Того ж дня брати вбили трьох зайців, цим самим вносячи і свою частку в харчування намету. Але все це було ніщо в порівнянні з полюванням на бізонів! Один розвідник виявив по той бік гір у прерії бізонячі сліди, і було вирішено, що наступної ночі вождь з кількома чоловіками піде на полювання. Доводилось полювати вночі, щоб лишатись непоміченими. Гапеді й Часке батько і Токай-іхто теж дозволили поїхати саньми, щоб допомогти привезти вбитих тварин. Хоч зовні брати намагались лишатися спокійними, але в їхніх серцях яскравим вогнем пломеніла радість. Уїнона налаштувала хлопцям сани. За полозки правили гладенько вискоблені бізонячі ребра, вправлені в розколений дерев'яний брусок. У сани запрягли Огітіку та ще одного сірого вовкодава і покотили в миготливому сяйві зірок по гладенькій поверхні снігу. Хлопцям доводилось стримувати свою запряжку, аби не від'їхати далеко від чоловіків, що йшли на лижах. Бізонячий слід скоро було знайдено. По ньому воїни визначили: тут пройшло не більше чотирьох бізонів. Тварини провалювалися глибоко в сніг і, поволі просуваючись вперед, не могли відійти далеко. За три години мисливці наздогнали бізонів і оточили місце їхньої ночівлі. Всіх охопило велике і радісне хвилювання, бо серед тварин знаходився білий бізон. Не встигли бізони навіть прокинутись, як їх швидко повбивали стрілами та списами. Воїни тут-таки оббілували здобич і порізали на шматки. Коли поверталися назад, на кожного з чоловіків припало не менш як по два центнери. Сани хлопці теж навантажили.

— Завтра ми ще будемо тут, — сказав вождь, коли вони впоралися з бізонами, — нашим жінкам і дочкам треба обробити туші і запакувати їх. Але коли сонце зайде вдруге, наші намети помандрують далі. Тепер нам вистачить мисливської зброї і м'яса аж до прерій біля Мулистої води.

Ранковий туман ще огортав засніжену землю, коли хлопці під'їхали саньми до узлісся. Під першими ж деревами Молоді Собаки радісними вигуками привітали своїх ватажків — Гапеду і Часке. Брати вивантажили м'ясо і звеліли друзям віднести його до тіпі. Тоді випрягли собак, взяли сани на голови і понесли лісом. Велика юрба хлопців уже помчала в табір, щоб сповістити про щасливе полювання і про вбитого білого бізона. Але Гапеда-Гребінник і Часке-Широконогий йшли слідом за ними розміреним кроком, як воїни-переможці.

Наблизившись до берега гомінкої річки, хлопці раптом так і прикипіли до місця.

Те, що вони побачили, було неймовірно жахливе.

У верболозі вниз по річці на них дивилося з імли двоє божевільних вирячених очей, а розчепірені пальці сухої руки вп'ялися в смертельно бліде обличчя. Ранковий туман клубочився навколо гілок верби, що злегка погойдувались, і привид то зникав за ними, то знову виринав.

— О-о, — здавлено вихопилося в Гапеди.

І враз хлопці, ніби змовившись, кинулися через високі кучугури снігу в напівзамерзлу мілку річку і великим сміливим стрибком перелетіли широке середнє русло. Вони не зупинились, поки не добігли до намету вождя. Тоді звалили сани на землю і, не звертаючи уваги на Уїнону і матір Монгшонгшу, що шкребли надворі свіжі шкури, хутко ввійшли до намету. Лиш опинившись у добре знайомому приміщенні, хлопці поступово заспокоїлись.

Вони посідали біля старої, що, як «свята чарівниця», користувалася великою повагою, і тремтячим від страху голосом розповіли про жахливу примару. Дакоти вбачали в людині, тварині й рослині могутню життєву силу, так звану «велику таємницю». Прояв цієї «великої таємниці» в окремій людині вони уявляли собі як особистого духа-охоронця, як тотем воїна; що був його життєвою силою і надією. Хвороби, причини яких індійці не могли збагнути, вони вважали за дію небезпечних, ворожих духів. В обох хлопчаків теж виховувалася віра в духів. Страх перед руйнівними силами природи,