Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

течією і вискочили на берег. З добре намащеного жиром тіла, виблискуючи, збігала вода. Хлопці потерли себе піском, щоб зняти бруд, а тоді, знову загорнувшись у ковдри, побігли мерзлим снігом назад до берега, біля якого розташувалась їхня родина, і там витерлись вже досуха. Монгшонгша поставила перед ними горщечок з ведмежим жиром, щоб після купання вони знову добре намастились. Потім хлопці нашвидку натягли на себе гамаші, кожна з яких окремо прикріплялась до пояса, обмотались набедреником, що спадав спереду і ззаду з пояса, і всунули ноги у підбиті хутром мокасини. Після цього натягли куртки, вивернуті хутром всередину, і відчули, як по всьому тілі гарячою хвилею розливається кров. На голови не одягли нічого, бо навіть у найсуворіші зими дакоти ходили без головних уборів. Їх густе, змащене жиром волосся добре захищало голову від холоду, снігу й вітру. Лисих в індійців не було, навіть і серед найстаріших чоловіків. Хлопцям Монгшонгша дозволила вибрати з вантажних коней, що перевозили важкий намет Чорного Сокола і його майно, тих, на яких вони з найбільшою охотою їздили. Гапеда облюбував собі молодого гнідого, що на ньому він біля Кінського потоку вже двічі виграв на перегонах, а Часке вискочив на надійного рябого.

Підготовку було закінчено, і нічний похід почався. Щербатий місяць, криво усміхаючись, заглядав у самотню лісову долину. Година за годиною збігали в одноманітній подорожі.

Лише опівдні зробили привал. На небі стояло зимове сонце. Сніг блищав, і тіні дерев іскрилися блакитнуватим сяйвом. Гапеда-Гребінник і Часке-Широконогий, як і інші, спішились і посідали на шкурі чорного ведмедя. Вночі Шеф де Лю вже встиг побувати на полюванні. Він привіз двох вовків і єнота. Здобич оббілували і розподілили. Вогню не можна було розпалювати, і зголоднілі чоловіки, жінки та діти попоїли сирого м'яса, яке й так здалося їм дуже смачним. Гапеді до того ж пощастило зловити кілька рибин; половину з них за угодою з своїм кревним братом Часке він великодушно подарував Грозовій Хмарі та Ящірці. Хлопці дуже раділи, дивлячись, з яким апетитом уминають рибу Молоді Ворони. Як приємно було тепер, після дванадцятигодинної їзди верхи, заснути під полудневим сонцем. З далеко меншою охотою встали вони, коли їх уже ввечері розбудили. Шеф де Лю дав хлопцям шматок солоної риби, яку він, певно, ще привіз з форту на Ніобрарі. Риба була гидка на смак. «Зовсім як у резервації», — подумав Гапеда. Він звик у батьковому наметі до несолоної їжі.

— Я навіть не можу собі уявити, щоб ми знову жили у резервації, — сказав він до Часке, — і ніколи туди не повернусь. Ніколи! Краще смерть.

— Хуг, — підтвердив Часке.

Наступної ночі валка рухалась такою ж одноманітною місцевістю. Хлопці куняли на конях. Коли почало розвиднятись, вони закліпали очима і стали уважніше роздивлятися навколо. Гапеда побачив, що й Часке підвів голову і до чогось прислухається.

Брати скоро здогадались, що означав шум, який невиразно долинав до їхніх ушей. Це бігли вверх по річці чоловіки з ар'єргарду, намагаючись наздогнати валку. Гапеда скоро впізнав Токай-іхто, вождя, що очолював невеликий загін. Воїни мовчки пронеслися вздовж валки до її голови, і з провідників походу теж ніхто не окликнув їх. Не хотіли зчиняти зайвого шуму. Незабаром після того, як Токай-іхто підбіг до Гавандшіти, пролунав сигнал зробити зупинку і спішитись. По тому Токай-іхто наказав напнути між деревами намети. При цьому він повідомив, що протягом усієї подорожі переслідувачі ще не показувались. Тому можна дозволити собі довший відпочинок.

Гапеда і Часке були дуже задоволені з цього. Вони тішилися, думаючи про сон, також про звірину, на яку можна буде пополювати у цих лісах. Хлопці раділи, що зможуть побродити по незнайомій місцевості, раділи, що як брати житимуть в одному наметі й що Токай-іхто знову повернувся до Ведмежого братства. Все тішило їх.

Жінки й дівчата почали ставити жердини і зв'язувати докупи їхні гостряки. Поки напнуть тіпі й можна буде лягти спати, ще мине немало часу. Хлопці вирішили скористатися з цієї затримки, щоб розвідати місцевість навколо нового табору. Їхню увагу насамперед привернуло височенне дерево; верхівка його могла правити за чудовий спостережний пункт. Але, зупинившись під деревом, вони побачили, що там уже примостився якийсь спостерігач. Та дарма, їм теж можна Вилізти до нього. Спритно підскочивши, хлопці вхопились за нижні товсті гілки і подерлися далі. Раптом згори пролунав різкий застережливий свист, і вони враз неначе заклякли на гілках. Запитливо глянувши на верхівку, хлопці впізнали наймолодшого Крука. Звісивши вниз голову, той лежав черевом на гілці, що гойдалася з боку на бік. У своїх світлих шкіряних штанях, з білим вовчим хутром на спині, він і сам нагадував засніжену гілку.

Хлопці очима спитали, чи повинні вони злізти. Але Крук нічого не вимагав. Тоді вони вмостилися там, куди встигли видряпатись, і почали оглядати усе навкруги. Звідти їм добре було видно і лісистий схил гори, і засніжену прерію на південь через долину річки. Над ними пронизливо закаркала зграя ворон. Їх щось сполохало на горі, і хлопці намагалися вгадати причину пташиної тривоги. Спостерігач над ними знову свиснув, цього разу зовсім тихо, і вони глянули в тому напрямку, куди він показав рукою. В русі його відчувалось нетерпіння, ніби він хотів їм сказати: «Що, ще й досі не бачите ви, йолопи? Чи ви посліпли?»

Раптом Часке міцно схопив свого брата Гапеду за руку.

— Ведмідь на дереві! Ти бачиш?!

Тоді й Гапеда помітив високо вгорі, на старому могутньому дереві, з якого щойно злетіли ворони, величезного чорного клишоногого. Нічого не відповівши Часке, він зараз же поліз униз; Часке спустився слідом за ним. З нижніх гілок хлопці плигнули просто у сніг, щодуху помчали в табір.

— Де Токай-іхто?

Він стояв внизу біля річки і розмовляв з Гавандшітою; там же були Шеф де Лю і Бобер. Хлопці підбігли до чоловіків. Вони надто добре володіли собою, щоб відразу розплескати про все. Але по їхніх блискучих очах і палаючих щоках вождь здогадався, що вони принесли якісь новини, на їхню думку, дуже важливі. Він подав їм знак говорити.

— Часке бачив ведмедя, його показав нам наймолодший Крук, і