💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Пригодницькі книги » Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Читаємо онлайн Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
до половини обплетений пофарбованою в червоне щетиною дикобраза і оздоблений горностаєвим хутром та шерстю з хвоста рідкісного білого бізона. Головка люльки була виліплена з червоної глини, що залягала на берегах Міссурі. З тими священними горбами на берегах Міссурі, звідки походив цей глинозем, дакотів зв'язували особливі обставини. Постійний мир тривав у тих місцях, і жоден червоношкірий чоловік не вбив там свого червоношкірого брата. За повір'ям індійців, так учив людей таємничий грозовий птах, що ніколи не народжувався і ніколи не вмирав, і це було спогадом про те, що колись, за дуже давніх часів, між людьми, а також між людьми й тваринами панував мир. І тепер, коли сходило сонце, сини й дочки дакотів мали звичай просити про мир вакантанку — велику таємничу життєдайну силу. Але й до цього часу мир не повертався, і сьогодні також треба було курити люльку миру й наради, щоб підготуватись до важкого походу. Токай-іхто заговорив до старика і до воїнів, і, хоча голос вождя був не гучний і мова його переривалась кашлем, його, однак, в нічній тиші розуміли всі з селища Ведмежого братства.

— Чоловіки дакоти! Токай-іхто, син Маттотаупи, повернувся, після того як його зрадили і ув'язнили Червоний Лис і довгий ніж Джекман. Він прийшов до вас, але Шонка хоче знову вигнати його з ваших наметів. Токай-іхто піде. Так. Але він піде не сам. — Він прийшов, щоб вас усіх разом з наметами вивести з резервації на далекі луки та ліси, куди не сягає кулак великого розбійника з Вашінгтона.

Молодий вождь зробив коротку паузу. Він відчув, що в його слухачів прокинулася велика надія. І застигле обличчя Гавандшіти теж ніби трохи ожило.

— Але раніш ніж ви зробите зі мною перший крок, — вів далі Токай-іхто, — я хочу вам сказати правду про життя тут, на мертвій землі, і про шлях, яким я хочу вас повести. Мужність, на яку чекають великі випробування, мусить знати правду. Тому я не збираюсь вас обманювати, як уатшітшун, а хочу говорити з вами щиро, як червоношкіра людина.

— Хуг! — вигукнув старий Крук з натовпу, що уважно слухав вождя.

— Я знаю, що ви голодуєте і що Червоний Лис обдурює вас, — знову заговорив вождь. — Але і Червоний Лис колись помре, і вуха у Вашінгтоні почують про його шахрайство, і ви, або ваші діти, коли-небудь одержите рябих бізонів і коробки з м'ясом, які вам належать. Дуже багато з нас помре під голоду і хвороб, а дехто, може, потім погладшає та наїдатиметься досхочу і танцюватиме перед білими людьми, щоб їх розважати.

Вождь поглянув на юрбу. Ніхто не ворухнувся.

— Невже ми перетворимося на вгодованих собак і дозволимо уатшітшун топтати нас ногами? — спитав один старий член ради.

— Може, уатшітшун більше й не топтатимуть вас ногами, — відповів вождь. — Але ви повинні будете відрізати своє волосся, бо так накажуть білі люди. Ви не матимете права розмовляти з своїми червоношкірими братами з інших племен, бо цього не захочуть уатшітшун. Ніколи ви самі не зможете добувати досить їжі, щоб забезпечити свої намети, а завжди змушені будете терпіти від голоду або чекати подачки. Землю, яка вам належить, вас змусять розділити на маленькі клаптики, бо уатшітшун не дозволять вам спільно сіяти і збирати врожай. Вони думають, що разом з землею розколеться також і наше плем'я. Ви завжди змушені будете робити те, що вам наказуватимуть білі, й ваші діти мають вчитися так, як уатшітшун. Але уатшітшун думають не добре, а погано. Якщо ж ви відмовитесь жити по-їхньому, вони знову переслідуватимуть вас, поки не знищать.

— Веди нас звідси! — вигукнуло багато голосів.

Але Гавандшіта все ще мовчав.

— Тому я хочу повести вас у край, — говорив далі вождь, — на родючих землях якого ми зможемо жити за своїми власними звичаями і думками. Шлях туди дуже довгий і взимку дуже важкий. Деякі хоробрі червоношкірі люди вже пройшли його або намагались пройти. Щоб ви могли уявити собі небезпеку, яка нас чекає, я перекажу вам промову вождя Гінматон-ялаткіта до свого племені шагаптінів. Коли плем'я шагаптінів опинилося в такому ж становищі, як ми, і не могло більше жити на своїх старих мисливських угіддях, воно взимку вирушило в далеку дорогу до вільної країни Канади, ведучи безперервну боротьбу з білими переслідувачами. Та коли воно дісталося до кордону вільної країни, чоловіки, жінки й діти були такі знесилені, а білих переслідувачів була така безліч, що хоробрі шагаптіни мусили здатись їм за один крок до кордону вільних прерій. Тоді вождь Гінматон-ялаткіт звернувся з такими словами до своїх людей: «Я втомився від боротьби. Наші вожді вбиті. Зряче Скло мертвий, Тоогульгульсате мертвий. Старі чоловіки всі мертві. Лишились тільки молоді, які здатні сказати лише так або ні. Той, хто очолював молодих воїнів, мертвий. Зараз зима, а в нас немає ковдр. Малі діти замерзають. Багато хто з мого народу втік у гори, але в них немає ні їжі, ні ковдр. Ніхто не знає, що з ними… може вони замерзли. Як би мені хотілося пошукати своїх дітей і побачити, скількох я зможу знайти. Може, я їх знайду серед мертвих. Чуєте ви, вожді, я втомився. Моє серце хворе і сповнене суму. Сонце заходить. Я більше ніколи не боротимусь». Так сказав вождь, коли, пройшовши шлях у тисячу миль, він за кілька кроків від кордону вільної країни здався в руки військових. Але ми теж хочемо пройти шлях, що буде так само довгим і холодним. Ми будемо мерзнути і голодувати, і нас теж, може, переслідуватимуть уатшітшун. Коли ж наша воля буде досить сильною, ми все-таки дійдемо до вільної країни. Наше серце не повинне відчувати втоми й смутку. Ще цієї ночі ми маємо вирушати. Ми підемо звідси. Я сказав. Хуг.

Закінчивши, Токай-іхто запалив люльку своїм власним кресалом, — і ось настав момент, якого всі чекали з затамованим напруженням. За звичаєм індійців, вождь перед початком якогось великого заходу пропонував чаклунові покурити священну люльку. Якщо жрець брав і курив її, то цим висловлював свою готовність супроводити вождя. Якщо ж не брав — то відхиляв захід.

Токай-іхто запалив люльку і подав її старому, чиї очі вже бачили сто зим

Відгуки про книгу Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: