Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Чоловіки уважно вислухали.

— Я візьму його, — сказав Токай-іхто. На ньому ще й досі була біла вовча шкура. Дивне враження справляла вовча паща над його виснаженим обличчям, на якому лише очі говорили про силу, що поверталась до нього. Хлопці пильно глянули на вождя.

— Біжи-но, Часке, — попросив вождь, — і принеси мені мій лук і стрілу. Уїнона дасть тобі їх.

Часке помчав щодуху. Незабаром він приніс коштовний, лук і сагайдак з шкіри видри, з якого стриміло чотири стріли. Токай-іхто взяв лук і одну стрілу, а сагайдак з рештою стріл повернув хлопцеві.

Вождь у супроводі воїнів пішов до великого дерева; хлопці й собі подалися за ним. Токай-іхто з розгону вчепився за гілля і поліз угору до розвідника, що застиг на верхівці дерева. Нагледівши звідти звіра, він вибрав товсту гілку, яка б не гойдалась під його вагою, і приціливсь. Але поки що не стріляв. Чорного ведмедя ще було видно, хоч, може, вже й не там, куди могла влучити стріла. А хлопці бачили його в тому місці, куди сягає постріл з лука, тобто на віддалі трьохсот метрів. Стріли, пущені з доброго лука, щоправда, могли залетіти так далеко, але влучити або вбити на такій відстані щастило лише в легендах.

Токай-іхто володів найкращим луком на все братство, луком з суцільного шматка кістки без єдиного шва. Таких дакоти не могли виготовляти, бо жодна з тварин прерії не давала для цього матеріалу. Ніхто не знав про походження цього лука. Він потрапив торговими стежками індійців з берега в глиб країни. Лук, близько дев'яноста сантиметрів завдовжки, був білий і блискучий, як слонова кістка, і для більшої гнучкості обмотаний бізонячими жилами. Гапеда і Часке з захопленням розглядали його, радіючи, що Уїнона зуміла заховати цю коштовну річ від головорізів Червоного Лиса.

Токай-іхто з надзвичайною силою натягнув лук. Тятива, відведена назад, задзижчала, і стріла полетіла. Потому і трілець почав спускатися вниз з гілки на гілку і з чималої висоти стрибнув просто у сніг.

— Я побіжу туди! Він ще не вбитий! — гукнув вождь до воїнів, що стояли біля дерева, і швидко став підніматися нагору. Бобер пішов за ним.

Решті довелося терпляче чекати, бо не враз пробіжиш гриста метрів вгору. Тим часом намети в таборі давно були поставлені.

Більшість жінок та дітей і деякі чоловіки вже полягали спати. Тільки дехто ще вештався довкола, і знайшлося кілька ровесників Гапеди й Часке, що виявили охоту ждати разом з ними. Нарешті почулися кроки тих, на кого чекали.

Між деревами показалися вождь і Бобер. Вони волокли чорного звіра, вагою, певно, близько двох центнерів. Усі хлопці збуджено й радісно закричали, побачивши здобич. Мисливець поклав ведмедя біля Гавандшіти і показав стрілу, яку витягнув з туші звіра. Шеф де Лю, запальний мисливець, зараз же оглянув рани ведмедя.

— Стріла ввійшла неглибоко, — зауважив він, — бо влучила вже з невеликого силою, і постріл цей не був смертельним. Удар ножа вбив ведмедя.

— Хуг, — підтвердив Токай-іхто.

Гавандшіта вирішив, що ведмеже м'ясо зараз же має бути розподілене між наметами, бо люди терплять великий голод. Вождь приволік ведмедя до табору і разом з Бобром здер з нього шкуру. Уїнона і Монгшонгша підійшли до воїнів, щоб оббілувати і розрізати звіра на шматки.

Гапеді й Часке відразу ж дістався кусень м'яса. Попоївши, вони пішли у намет і, вкрай стомлені, впали на приготовану для них постіль.

Прокинувшись, хлопці побачили перед собою усміхнене обличчя старої Унтшіди.

— Пора вже вам уставати, — кепкувала вона. — І так ви проспали увесь ведмежий танець.

— О-о-о-о, — пробуркотів Гапеда. Він завжди з великою охотою дивився на цей танець, що його улаштовували для умиротворення ведмежого духа. Видовище було сповнене таємничості, коли чоловіки у ведмежих шкурах удавали звірів з усіма їх характерними рухами і розмовляли при цьому «ведмежою мовою», тобто якнайточніше наслідували урчання ведмедя.

Хлопці, викупавшись у річці і зачесавшись, сіли біля старої Унтшіди — Бабусі — і свого батька. Вже схилялося на вечір, і в тіпі почали згущатися сутінки. Вогню не розпалювали. Вождь заборонив, бо дим на далекій відстані міг виказати ворогам місце табору. Унтшіда поклала біля себе купу дерева і вирізувала древка для стріл. Гапеда і Часке витягли свої ножі і заходилися допомагати їй. Кістяні наконечники виготовляли чоловіки. В мисливських стрілах наконечники міцно прикріплювалися до древка, щоб стрілу можна було витягти з убитого звіра і знову нею користуватись. А у стрілах, призначених для війни, наконечники кріпили злегка і до них ще приробляли гачки, щоб вони міцно застрягали в тілі ворога.

— Завтра порозставляйте сильця і наловіть ворон, — сказала стара, — нам потрібне пір'я для стріл.

Хлопці кивнули і старанно продовжували вирізувати.

— З оцими стрілами ви можете полювати на ведмедів, — кепкувала стара.

— Я не такий дурний, — промовив Гапеда, — ведмідь живучий, і без рушниці його не вб'єш. — Хлопець помітив, що батько розплющив очі і прислухався до розмови. — Певно, в цих лісистих горах водиться багато ведмедів, і воїни зможуть їх чимало убити.

— Ти так думаєш? — спитав Четансапа, прилаштовуючи до списа ратище, і навколо його очей зібралися тоненькі зморшки — ознака того, що в питанні ховалося щось більше, ніж сказали слова.

— Авжеж, так, — цілком упевнено відповів Гапеда. — В цьому лісі вони можуть знайти собі лігва для зимової сплячки.

— Але ж вони зовсім не сплять, а лазять по деревах! — і собі докинула Унтшіда.

— Ти справді гадаєш, що я маленька дівчинка і нічого не тямлю? — образився Гапеда. — Ведмідь спав, а тоді зголоднів, прокинувся і пішов шукати здобич. Певно, він нас почув і тому виліз на дерево, щоб роздивитись, бо ж вія розумний, як розвідник.

Гапеда глянув на батька. Четансапа, здавалося,