Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

На дні долини Гапеда побачив осяяну сонцем мілководу, але широку річку. Між великим засніженим камінням котилися по піску її прозорі хвилі. На воді, що сягала трохи вище кісточок, гойдалися тонкі крижинки. Посередині річка прорила собі глибше русло і без жодних перепон швидко неслася вниз. У цьому місці воїни, що йшли попереду, проклали з невеликих стовбурів тимчасовий місток, яким, ніби товстий черв'як, поповзла валка. Голова колони по той бік вже завернула ліворуч і пішла вверх долиною. Мандрівники йшли незліченними закрутами, що їх утворила річка, звиваючись навколо кам'яних брил гірських бескидів. Дерева в блискучих снігових шатах суцільною стіною височіли понад берегом. Просувалися все далі й далі.

Де ж подівся Часке?! Коли валка знову повернула вздовж одного з вигинів річки, Гапеда побачив її голову. Він також побачив Бобра, що накульгував, Шефа де Лю, Гавандшіту, а з ними й Унтшіду; стара вела буланого мустанга і чорного Огітіку. Але свого друга Часке хлопець ніде не запримітив. Часке був сиротою і мусив жити в наметі ненависного йому дядька Шонки. Родичам зв'язаних поліцаїв з табору надавалось право або вирушити з братством, або лишитись у резервації. Проте не могло бути й сумніву, що Часке пішов з ними. То де ж це він подівся?!

Нудно спливали години одна за одною. Нарешті сонце за річкою почало схилятися на захід і залило білі шпилі й гірські вершини ніжним червонуватим світлом. Долина потонула у вечірніх сутінках, потемніла бурхлива вода.

Гапеда зрадів, коли Гавандшіта наказав зупинитись. Хлопець, не спавши цілу ніч, нічого не ївши, протримався чотирнадцять годин верхи на коні й тепер почував страшенну втому. Він уже бачив місце, де мав розташуватися табір. Це буде захищена з півночі положиста звивина долини, яку ватажки походу вибрали для стоянки. Тут вже лежав під голими деревами сніг, але не такий глибокий, як у прерії. Коней розвантажили і повели у ліс. Гапеда також пустив свого мустанга пастися. А сам тим часом, важко ступаючи по снігу, побрів на розшуки. Під старим деревом з химерно переплетеним гіллям хлопець побачив свого батька; він лежав, загорнутий у ковдри, між корінням дерева. Мати принесла в шкіряному мішку води, і Гапеда з'їв одну з двох ворон, що їх Монгшонгша засмажила вчора увечері. Другу він сховав. А може, Часке не має чого їсти? А Четансапа і ріски не взяв у рот. «Поголодувати не завадить, аби швидше гоїлись рани», — повчав він сина.

Монгшонгша дала Гапеді ковдри. Наметів не ставили. Вісники обійшли усіх і оголосили, що через годину після півночі знову вирушать у дорогу. Отже, пора заснути.

Проте Гапеда сидів на шкіряній ковдрі з розплющеними очима і роздивлявся навкруги. Йому видалось, ніби на краю табору пробігла кремезна хлопчача постать Часке-Широконогого. Гапеда зліпив невелику тверду сніжку і, коли Часке знову крадькома пробирався крізь кущі, скочив і пошпурив нею в друга. Сніжка влучила. Хлопець враз обернувся, але про помсту він, здається, й не думав і зник за деревом.

Гапеда пильно дивився туди, де зник його друг. Він був дуже заклопотаний думкою про те, що йому зараз робити, і навіть не чув, як його хтось покликав. Лише пізніше до свідомості дійшло, що то батько стиха гукнув: «Гапедо!» Хлопець обернувся і уважно вислухав батька.

— Піди, Гапедо, забери Часке! Його дядько Шонка ніколи вже не прийде до наших наметів. Віднині він житиме у моєму тіпі.

Зраділий Гапеда вдячно кивнув і, схопившись, побіг по снігу густими заростями, обминаючи групи сплячих людей, до того місця, де він сніжкою поцілив у свого друга. Це було на краю табору, де лише зрідка траплялися сліди, і Гапеда відразу пізнав глибокі відбитки хлоп'ячих ніг. По цьому сліду він подався у ліс.

Відійшовши недалеко від табору, Гапеда наштовхнувся на скоцюрблену постать. Часке зарився в сніг, як собака. Коли хлопець зупинився перед ним, Часке сів, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, і втупив погляд кудись перед себе.

— Часке-Широконогий! Того місяця, коли достигають суниці, ми побраталися з тобою, а сьогодні мій батько сказав, що хоче бути й твоїм батьком. Ходімо!

Часке нічого не відповів. Він важко підвівся і пішов з Гапедою до табору. Часке був міцний, кремезний, але трохи нижчий, ніж стрункий г високий Гапеда. Він мав звичку стояти з широко розставленими ногами, через що його й прозвали Широконогим. Але в нього була не тільки своєрідна манера стояти міцно на землі, він умів бути також і спритним, і в швидкому бігу його переганяв лише Гапеда. Та сьогодні й швидкість, і сила його ніби кудись поділись. Хлопець ішов наче старий і нерішуче зупинився перед ложем Четансапи.

Воїн глянув на нього і промовив:

— Мій другий син!

Тоді Гапеда взяв свого брата за руку, і вони, загорнувшись у хутряні ковдри, лягли разом. Хлопці натягли хутро аж на голову. Вони відчули, як мати Монгшонгша накидає на. них сніг, щоб не померзли. Навіть без вогню й без намету тут було досить затишно, і сон вмить здолав обох.

Коли Бобер відкинув ковдру, хлопці схопились дивуючись, що вже, як їх запевнили, проспали аж три години. Їм давалося, що вони тільки-но задрімали. Але, певно, Бобер казав правду, бо місяць уже зійшов і в таборі стояв гамір. Жінки вели з лісу коней, ті йшли з великою неохотою.

— Чи не маєте бажання скупатись уночі? — спитав Бобер хлопців. — Бо не знаю, чи пощастить нам вранці. Ну, то як? Чи ви дуже змерзли і зголодніли?

Ні, вони з радістю пристали на таку пропозицію. І з воїном, що, незважаючи на кульгаву ногу, на диво швидко ходив, брати побігли до річки. Там багато вже було чоловіків і підлітків; освітлені місячним сяйвом, вони стрибали м крижану воду, що неслась по середньому руслу. Скинувши з себе ковдри, Гапеда й Часке помчали, здіймаючи цілу хмару бризок, по воді до глибокого місця і шубовснули, мов щуки, у холодний потік. Щулячись від холоду, вони трохи пропливли вниз за