Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Якщо хочеш допомогти, то ти потрібніший мені тут. Лишайся.

Присоромлений Чапа замовк. Потім нахилився над Чорним Соколом і прислухався до його дихання.

— Він ще живий, — сказав Чапа і, зніяковівши від власних зайвих слів, пішов назад у глибину намету і зупинився там у нерішучості.

Через запону намету прослизнув хлопець. Його голова нагадувала обтягнутий шкірою череп мертвяка. Гапеда! Він зараз же підбіг до Токай-іхто, і той дозволив йому говорити.

— Я лежав на варті з Часке, — швидко й схвильовано доповів хлопець. — Сьогодні має приїхати Шонка. Я хотів повідомити про його наближення, щоб він зненацька не застукав вас у наметі. Його ще нема. Але Шеф де Лю тут, біля скель, де стоїть буланий. Він сказав мені, що Шонка з трьома озброєними людьми уже вирушив у дорогу і цієї ж ночі прибуде сюди. Це Шеф де Лю доручив тобі переказати, Токай-іхто. І він хоче знати, чи йому самому прийти в намет, чи й далі вести розвідку.

— Нехай він поїде до найближчого кордону в напрямі Чорних гір і розвідає, чи вільна там дорога. На своєму рябому за дві години він обернеться туди й назад. І щоб тоді негайно повідомив мене про наслідки розвідки.

— Гаразд. — Хлопець відразу зник.

А Токай-іхто вийшов з напівтемного тіпі в чорну ніч. Важкі хмари заслонили місяць і зорі. Жодного проблиску навколо, тільки ледь помітне миготіння на крижаній поверхні ставу. Вітер послабшав. Певно, скоро почне падати сніг. Усе ще вило кілька собак. Їх було, може, п'ять чи шість. Голодні люди порізали і поїли майже всіх.

Токай-іхто прислухався і вдивлявся в темряву. Він постеріг, як від намету до намету шастають поодинокі постаті. Вони щезали в тіпі і знову виходили, щоб відразу ж пірнути в інший намет. Незважаючи на темряву, вождь упізнав Уїнону. З нею були дві дівчинки. Коли одна з них пробігала поблизу вождя, він гукнув її:

— Грозова Хмаро!

Мала хутенько підбігла до нього.

— Що чути в наметах?

— Жінки всі хотять іти, бо їхні діти тут голодують. Ті, що знають про твій план, уже лаштуються в дорогу.

— А чоловіки мовчать?

— Дехто ще мовчить і чекає, що вирішить Гавандшіта, чаклун. Але три Круки вже одважились. Вони не такі розумні, як Бобер, і тому не передбачають всіх небезпек, і не такі горді, як Четансапа, і тому не хотять братися до зброї. Вони зрадили тебе, вождю, але тепер, коли ти вказуєш їм шлях і надію, вони хочуть бути з тобою.

— Це сказала Уїнона?

— Так, це її слова.

— Біжи далі. Зараз ви почуєте мій сигнал. Тоді нехай всі сходяться, і жінки теж. Хуг. З Гавандшітою я поговорю сам.

Токай-іхто підніс свисток до рота, і пролунав різкий звук — сигнал до нападу.

Наче від помаху чарівного жезла, навколо в темряві повідкривалися намети. Звук військового свистка був з дитинства добре знайомий кожному дакоті, і ще хлопцями вони вправлялися в тому, щоб прокидатись і враз підхоплюватись, почувши цей сигнал. Хто під час свисту ще протирав очі, з того всі сміялись і глузували, бо він нездатний був протистояти ворогові. Тіло майже саме підсвідомо корилося цьому пронизливому сигналу. Так було в дні вільного життя, і тоді ніхто навіть не міг собі уявити, щоб воїни за хвилину після сигналу не були біля свого вождя. Сьогодні ніхто не знав, як вчинять інші, бо непорушна єдність дакотів, що існувала в дні свободи, була тепер зламана. Але коли чоловіки повиходили з наметів і кожний побачив, що інші теж поспішають, всіх охопило велике хвилювання. Старий Крук і його сини першими стали перед вождем. Та вже й інші підходили. За воїнами поспішали жінки, дівчата й діти. Вони юрмилися перед входом до намету. Вогонь роздмухали, і його полум'я освітило Токай-іхто в уборі з орлиних пер.

— Токай-іхто? — вигукнуло багато голосів ім'я вождя, дехто з радістю, дехто здивовано.

Але молодий вождь мовчав. Його погляд блукав у темряві, шукаючи когось. Одного ще не було тут, Гавандшіти — чаклуна, лікаря і старійшини, вождя Ведмежого братства за мирних часів. Всі чекали на його прихід. Бо, за старим звичаєм, він повинен дати згоду на те, до чого закликав братство вождь. Щоправда, воїни й досі гнівались на старого за те, що війну було програно, і звеліли йому відсторонитись від усього і добре поміркувати, щоб краще розуміти своїх духів і не вводити людей в оману провіщанням перемоги, коли очевидна поразка. Гавандшіта після цього довго й уперто мовчав, наганяючи на всіх страх своїм чаклунством і моторошними танцями, але останні два місяці він знову почав пророкувати повстання і перемогу, і деякі з чоловіків та жінок, охоплені розпачем, повірили йому і сподівались, як і Четансапа, що червоношкірі воїни скинуть у море білих гнобителів.

Чи прийде зараз Гавандшіта? Г що скаже старий, який ніколи не був другом Токай-іхто, про план молодого вождя? Четансапа, на вимогу чаклуна, був тут, хоч і не міг ні говорити, ні підвестись. Але чоловіки не цурались більше того, кого переслідував закон. Вони дозволили йому лежати в наметі і більше не виганяли в пустелю. Прийшов Гавандшіта.

Як велів звичай, Токай-іхто пішов назустріч старому чаклунові і, наблизившись до нього, подав йому руку і повів у тіпі Чорного Сокола. Запони ніхто не опустив, і вхід лишався відкритим, так що людям, які стояли довкола, було видно Токай-іхто і похмурого старика. Вождь підвів Гавандшіту до вогнища, і старий поволі сів.

Токай-іхто сів навпроти нього і кивнув до Уїнони, що саме повернулась в намет. Дівчина знала, що їй треба зробити. Вона дістала якусь дбайливо загорнуту річ, зняла шкіряний чохол, і всі побачили тоді священну люльку. Дівчина піднесла її вождеві разом з розшитою торбинкою тютюну.

Токай-іхто взяв довгу люльку. Чубук її, зроблений з ясеневого дерева, був