Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
Ремаркабль кивнула, відсьорбнувши із чарки. Вона взагалі була не від того, щоб вихилити чарочку, — тільки щоб вино було добре підсолоджене. Після цього шановна пара повела розмову далі.
— Так, вам довелося дещо побачити в житті, Бенджаміне. Недарма ж і в біблії сказано: «Той, хто вирушає в море на кораблі, бачить діяння божі».
— Ха! Не тільки божі діяння побачиш, але й диявольські, коли попливеш на бригові чи на шхуні. Але море справді розвиває розум людини, бо той, хто плаває, бачить різні краї й народи. От хоч би я — людина не вельми вчена порівняно з іншими мореходами, — а спитайте мене про будь-який острів чи півострів од мису Аг до Фіністера, і я знайду про що розповісти… Ось іще ром і цукор, добродійко… Так-от я й кажу, що знаю всі узбережжя незгірш, ніж шлях звідси до «Хороброго драгуна». А Біскайська затока — це ж чортів казан! Почули б ви, як там виє вітрюган, часом двоє в одного не можуть утримати волосся на голові. Іти під вітром цією затокою — все одно, що подорожувати по тутешньому краю: з гори та на гору.
— Та невже? — вигукнула Ремаркабль. — Невже бувають хвилі такі високі, як гори, Бенджаміне?
— Ще б пак! Але давайте-но покуштуємо грогу. Гм!.. Добряча штука! В цій країні є з чого готувати грог — недарма ж тут близенько Вест-Індія. Ат, хай йому чортяка! Коли б Гернсі лежав ближче до Ямайки, ром був би ще дешевший! А щодо хвиль, то в Біскайській затоці вони високі, та біжать рівно, доки не подме зюйд-вест, — ну, а тоді вже море стає дибки. Але якщо ви хочете дізнатись, що таке справжні хвилі, то спробуйте проплисти повз Гебріди при західному вітрі, коли суходіл з лівого борту, а судно прямує на південь, — от тоді ви побачите хвилі-гори. Я проходив там на «Боадіцеї», добродійко, і небо здавалося мені завбільшки з грот-парус, а під кормою розверзалися такі провалля, що туди міг би запасти весь британський флот.
— Та як же це ви не боялися, Бенджаміне, і як звідти вибрались?
— Боявся? Та якого дідька боятися, — що трохи покропить тебе солоною водичкою? А вибралися дуже просто: коли нам усе те остобісіло й палуби відмили дочиста, пролунала команда «всіх нагору!» — бо ж вільна вахта спала внизу в гамаках, наче ви ото на перинах, — повернули за вітром, згорнули фок, взяли інший галс — і наш фрегат пішов! Ще й як пішов, міс Петтібоун! Я не люблю брехати, шановна, і скажу вам чесно — він стрибав з однієї хвилі на другу, як тутешні білки з дерева на дерево!
— Як! Просто летів над водою? — вигукнула Ремаркабль, вражено сплескуючи кістлявими руками.
— От не можу вам сказати — над водою чи по воді, бо й сам чорт не добрав би, де вода, де хмари, — стільки летіло на нас бризок і піни. Але ми мчали вперед! На містку стояв сам капітан, четверо стернових біля штурвала, а штурман з шістьма матросами повертав румпель. Але ж і славно йшов корабель! Ох, і добре! Той фрегат був надійніший, ніж будь-який дім на суходолі. Якби я був королем Англії, то наказав би пришвартувати його до Лондонського моста й зробив своїм палацом. А чом би й ні? Кому ж і розкошувати, як не його величності?
— Ну, а далі що, Бенджаміне? — вигукнула економка, приголомшена розповіддю колишнього капітанського стюарда. — Що ж ви тоді робили?
— Що робили? Звісно, що — виконували свій обов'язок, як і належить справжнім морякам. Якби там були співвітчизники мусью Лекви, то посадили б корабель на рифи біля якого-небудь нікчемного острівця. А ми йшли і йшли, доки не опинилися з підвітряного боку від гір Піко, — і хай мене чортяка входить, коли я розумію, як це трапилося, — чи то ми перескочили через острів, чи обігнули його, — тільки ми були там і дрейфували, і міняли галси, і робили різні штуки, доки вітер не вщух зовсім.
— Просто диво! — вигукнула Ремаркабль, яка хоч і мало що втямила з цієї пересипаної морськими термінами оповіді, але бодай дістала сяке-таке уявлення про бурю на морі. — Мабуть, бути на морі — то просто страхіття! Нема нічого дивного, коли вас обурює саме припущення, що вам доведеться піти з такого затишного дому. Звісно, не тільки й світу, що в вікні.. От коли суддя умовляв мене поселитися тут, я зовсім не збиралася цього робити. Я просто приїхала подивитися, як їм ведеться, — саме через тиждень після смерті місіс Темпл, — думала, що того ж вечора й виїду. Але вони були в такому горі, що я не могла кинути їх напризволяще, гадала, що стану їм у пригоді. Служба мені сподобалася, та й незаміжня я, а поміч їм була дуже потрібна, то я і залишилась.
— Авжеж, і ви міцно стали тут на якір. Очевидно, корабель припав вам до смаку.
— Ах, та ну вас, Бенджаміне! Жодному вашому слову не можна вірити! Ну, мушу сказати, що суддя і сквайр Джонс досі були добрі до мене, але тепер, мабуть, усе переміниться. Я знала, що суддя поїхав по дочку й що він привезе її сюди, але не думала, що все так обернеться. От побачите, Бенджаміне, це гидке дівчисько ще покаже себе.
— Гидке? — повторив Бенджамін, здивовано витріщивши очі, що почали були злипатися. — Хай мене чортяка вхопить, шановна, але так ви ще назвете «Боадіцею» нікчемною посудиною. Та якого біса вам треба? Хіба очі дівчини не сяють, як ранішня й вечірня зорі вкупі? Хіба чорне волосся не блищить, як щойно просмолений такелаж? А хода її хіба не така плавна, як у лінійного корабля, коли він іде по тихій воді? Ні, добродійко, навіть фігурі, що була на носі нашої «Боадіцеї», далеко до неї, хоч капітан не раз казав, що та фігура зображає велику королеву. А королеви, звісно, справжні красуні, бо нащо тоді бути королем, коли не можеш вибрати собі дружину-красуню? Що за радість цілувати якусь нечупару?
— Не говоріть непристойностей, Бенджаміне, — зауважила економка, — а
