Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
— … зробив вас шерифом, містере Джонс, — за нього договорила дівчина, виразно даючи взнаки, що він порушив заборонену тему.
— Знаю, знаю, — закричав Річард, — і я зробив би Дюка королем, якби то було в моїй владі! Це чоловік благородної душі, й він був би чудовим монархом, — звичайно, якби йому ще доброго прем'єр-міністра… Але хто це там? Якісь голоси в соснині… Може, там які злодюги… От і нагода застосувати моє нове призначення. Ходімо ближче, подивимось, що там коїться.
Поки точилася ця розмова, Річард з Елізабет далеченько відійшли від будинку і йшли тепер пустирищем, де, як читач міг здогадатися з їхніх слів, мали пролягти нові вулиці.
Насправді ж єдиною прикметою цих сподіваних нововведень був порослий молодою сосниною поруб на узліссі темного соснового бору. Шум вітру в кронах дерев заглушував ходу наших подорожніх, а величезні віти ховали їх від випадкового погляду. Тому вони й зуміли непомітно наблизитися до того місця, де молодий мисливець, Шкіряна Панчоха й старий вождь поважно щось обговорювали. Юнак, здавалося, наполягав на чомусь — судячи з його вигляду, на чомусь дуже важливому, а Натті його слухав з увагою, більшою ніж звичайно. Могіканин стояв трохи віддалік, похнюпившись; довге чорне волосся закривало його обличчя, але вся його постать промовляла про глибоку пригніченість, може, навіть сором.
— Ходімо звідси, — прошепотіла Елізабет. — Не можна підслуховувати чужі секрети.
— Не можна? Ти забуваєш, кузино, що мій обов'язок — оберігати лад в окрузі й стежити за дотриманням законів. Волоцюги часто чинять злочини, хоч не думаю, щоб Джон міг замислити щось недобре. Бідолаха надудлився вчора й, здається, досі ще не прийшов до тями. Підійдімо ближче й послухаймо, про що мова.
Незважаючи на протести дівчини, Річард, спонукуваний благородним почуттям обов'язку, потяг її за собою, і скоро вони підступили так близько, що могли виразно чути кожне слово.
— Ту птицю нам треба будь-що здобути, — розмірковував Натті, — Гай-гай! Пам'ятаю часи, хлопче, коли тут повно було індичок, а тепер за ними треба йти аж у ліси Віргінії. Хіба може зрівнятися куріпка з добре вгодованою індичкою? Хоч, як на мене, немає нічого смачнішого від бобрового хвоста й ведмежатини. Але в кожного свій смак. Усі гроші, крім оцього шилінга[53], я віддав сьогодні французові за порох, отже, коли в тебе нічого немає, то ми зможемо купити лише один постріл. Я знаю, що Біллі Кербі теж зазіхає на ту індичку. У Джона непомильне око на перший постріл, а я, коли справа важлива, хвилююсь, і рука мені тремтить так, що можу й схибити. Правда, цеї осені я вбив ведмедицю одним пострілом, але то зовсім інше, містере Олівер.
— Оце всі мої скарби! — вигукнув юнак, ніби думка про його бідність давала йому якусь гірку втіху, і високо підняв шилінг. — Тепер я став справжнім мисливцем і житиму з самої дичини. Що ж, Натті, давай поставимо наші останні гроші на цю птицю. Ти вправний стрілець і не схибиш.
— І все ж таки я гадаю, хлопче, ліпше стріляти Джонові. Я дуже нервуюся, бо знаю, як багато важить це для тебе. А індіанці завжди спокійні й стріляють однаково добре за будь-яких умов. Чуєш, Джоне, ось шилінг; візьми мою рушницю й спробуй поцілити індичку, яку оце прив'язали до пенька. Містерові Оліверу вона вкрай потрібна, а я ні на що не здатний, коли серце неспокійне.
Індіанець похмуро підвів голову, мовчки подивився на своїх товаришів і сказав:
— Коли Джон був молодий, куля його летіла прямо, як погляд. Жінки мінгів кричали з переляку, зачувши тріскіт його рушниці. Воїни-мінги робились як жінки. Ніколи йому не доводилося стріляти двічі! Орел ховався за хмари, пролітаючи над вігвамом Чингачгука, і все одно його пір'я діставалося жінкам. Але подивіться, — мовив він схвильованим голосом (а почав сумним пошептом) і простяг до них обидві руки. — Вони тремтять, наче олень, що зачув вовче виття. Може, Джон постарів? Та коли це сімдесят зим перетворювали могіканина на слабосилу жінку? Ні! Білі принесли йому старість. Ром — ось їхній томагавк!
— Нащо ж ти його п'єш, старий? — вигукнув молодий мисливець. — Нащо благородний вождь тішить диявола, перетворюючи себе на тварину?
— На тварину? То Джон — тварина? — повільно повторив індіанець. — Так, ти не збрехав, сину Пожирача Вогню! Джон — тварина. Колись на цих горбах зовсім мало димувало багать. Олень лизав руку білій людині, а птахи сідали їй на плечі. Вони ще не знали її. Мої батьки прийшли сюди з берегів Солоної Води. Вони втікали від рому. Вони жили мирно й підносили томагавки лише для того, щоб розтрощити голову якогось мінга. — Вони збиралися круг вогнища ради, і, як вони ухвалювали, так і робилось. Тоді Джон був людиною. Але слідом за ними сюди прийшли чужі воїни й торговці з ясними очима. Воїни принесли довгі ножі, а торговці — ром. Їх було більше, ніж сосон на горбах, і вони розігнали ради вождів і захопили наші землі. В їхніх пляшках сидів злий дух, і вони випустили його на волю. Так, так, ти кажеш правду, Молодий Орле: Джон став християнською твариною.
— Пробач мені, старий воїне! — вигукнув юнак, схопивши індіанця за руку. — Я зовсім не хотів тебе образити. Хай прокляття тяжіє над зажерливістю, що згубила такий благородний рід! Пам'ятай, Джоне, я — з твого роду й дуже пишаюся цим.
Обличчя могіканина трохи проясніло, й він сказав уже не так суворо:
— Ти делавар, сину мій, твої слова не були сказані. Але Джон не може стріляти.
— Я так і думав, що в ньому тече індіанська кров, — прошепотів Річард, — бо ж він зовсім не вміє поводитися з кіньми. Бачиш, кузино Бесс, індіанці ніколи не вживають збруї. Але бідолаха матиме два постріли — я дам йому шилінг, хоч, певно, краще було б, якби я сам вистрелив замість нього. Я все зрозумів: там, за сосонками, — чуєш сміх і голоси? — влаштовують різдвяні змагання. Мабуть, цей хлопець дуже полюбляє індичатину, — та й смачна вона, як правду сказати.
— Заждіть, кузене Річард, — Елізабет схопила його за руку. — А чи зручно це — пропонувати гроші джентльменові?
— От, знову ти називаєш його джентльменом! Невже ти думаєш, що цей метис відмовиться від грошей? Ні, ні, він радо візьме мій шилінг, та й від рому не відмовиться, хоч і базікає про
