Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
З турбот сивіє голова, —
Тож пий до дна,
Тож пий до дна!
РОЗДІЛ XV
В Біскайській затоці ми кинули якір.
Ендрю Черрі, «Біскайською затокою»
Суддя, перш ніж податися з друзями до «Хороброго драгуна», одвіз Елізабет додому, де нова господиня «палацу» могла перебути вечір, як їй хотілося: розважаючись чи клопочучись хазяйством. У чотирьох масивних бронзових свічниках, що стояли на буфеті, горіли великі свічки, надаючи кімнаті затишного вигляду, особливо приємного після похмурої атмосфери «академії».
Ремаркабль також слухала містера Гранта, й молитовний настрій трохи зм'якшив образу, якої завдав їй суддя за обідом. Вона згадала, що Елізабет ще дуже молода, отже, економці буде неважко під машкарою покірливості зберегти в своїх руках ту владу, яку раніше вона мала відкрито. Думка про те, що їй наказуватимуть, що доведеться слухняно виконувати чиїсь розпорядження, була їй нестерпна, і Ремаркабль уже не раз поривалася почати розмову, щоб з'ясувати делікатне питання про своє становище в домі. Але щоразу, стрівшись із гордим поглядом темних очей дівчини, яка ходила по кімнаті, розмірковуючи про своє дитинство, про ті зміни, що відбулися в її житті, та про події дня, економка відчувала якийсь шанобливий страх. Це дивне почуття позбавляло її рішучості й примушувало тримати язика на припоні. Нарешті вона зважилася почати розмову з теми, близької всім людям, теми, яка дозволяла Ремаркабль показати себе з найкращого боку.
— Довгу проповідь сказав нам оце превелебний Грант, — мовила вона. — Церковники взагалі добре проповідують, тільки ж вони записують свої думки, а це дуже зручно. А чи такі вони красномовні з природи? Де там! Ніхто з них не прочитає проповіді без підготовки, як-от, приміром, роблять священики стоячих вір.
— А які віри ви називаєте стоячими? — трохи здивовано запитала міс Темпл.
— Ну, пресвітеріан, баптистів — усіх, хто молиться, не стаючи на коліна.
— Отже, по-вашому, одновірці мого батька сповідують сидячу віру? — поцікавилась Елізабет.
— Та ні, я не чула, щоб їх називали інакше, як квакерами, — трохи знітившись, відповіла Ремаркабль. — І я їх називаю тільки так, бо ніколи в житті не дозволю собі мовити щось образливе про суддю чи його родину, Я завжди жила у згоді з квакерами — вони такі приємні, розсудливі люди. І мене дуже дивує, як ваш тато міг одружитися з дівчиною з церковної сім'ї. Бо ж як моляться вони і як моляться квакери? Квакери сидять тихо, сумирно, здебільшого мовчки, а церковники весь час метушаться, — ну справжній тобі театр та й годі; я знаю, що кажу, бо мені траплялося бувати на їхній службі.
— Ви відкрили в церковній службі таку якість, якої досі я не помічала. А тепер, прошу, подивіться, чи затопили в моїй кімнаті — я зморилася й хочу відпочити.
Ремаркабль кортіло відповісти, що, мовляв, неважко й самій панночці відчинити двері та подивитись, але розсудливість узяла гору над роздратуванням, і, трохи загаявшись, аби зберегти гідність, вона пішла виконувати розпорядження. Почувши, що камін у кімнаті затопили, Елізабет, побажавши доброї ночі економці й Бенджамінові, що підкладав дрова у піч, пішла до себе.
Як тільки вона причинила за собою двері, Ремаркабль розпочала з Бенджаміном загадкову, двозначну розмову, ніби не лаючи й не хвалячи молодої господині, а проте в її натяках дедалі виразніше відчувалося невдоволення. Управитель, одначе, не відповідав ні слова, тільки ревно підгодовував піч. Потім глянув на термометр, підійшов до буфета й дістав звідти запас напоїв, які зігріли б його й без допомоги вогню, що він розпалив. Швидко були підсунуті до печі два крісла й маленький столик, на якому вмить з'явилися пляшки й чарки. Тоді Бенджамін, ніби тільки-но помітивши економку, вигукнув:
— А ходіть-но сюди, міс Ремаркабль, киньте якір у цьому кріслі! Надворі морозище, але що він мені? Шторм чи штиль — Бенові байдуже. Негри влаштувалися в трюмі й такий розкочегарили вогонь, що можна засмажити бика. На термометрі — тільки тринадцять градусів, але якщо ці кленові дрова чогось варті, то не вип'ємо ще й по склянці, як він покаже градусів на десять більше; отже, сквайрові, коли він повернеться з пивниці Бетті Голлістер, буде гаряче, ніби матросу після того, як він мав, справу з просмоленим такелажем. Прошу, добродійко, сідайте ось тут і розкажіть, як вам сподобалась хазяйська донька.
— Ну, як на мене, містере Пенгіллан…
— Помпа, Помпа, — урвав її Бенджамін. — Сьогодні свято, і ви ліпше називайте мене Помпою, По-перше, так коротше, а по-друге, я маю намір випомпувати цю карафку досуха, — отже, я і єсть Помпа.
— Та ну вас! — вигукнула Ремаркабль, сміючись так, що її суглоби, здавалось, ось-ось розсиплються. — Ох, і жартун ви, Бенджаміне, коли в гуморі. А скажу я вам, що в цьому домі скоро все буде не так.
— Не так! — вигукнув управитель, позираючи на карафку, яка напрочуд швидко порожніла. — Все це дрібниці, не варті уваги, доки ключі від провіантського складу у мене в кишені.
— У цьому домі, — вела далі економка, — вистачить їжі й питва для кого завгодно… ще трохи цукру в цю чарку, Бенджаміне… бо сквайр Джонс, дбайливий постачальник. Але ж… нові господарі — нові закони. І я не здивуюся, коли наше з вами становище раптом стане непевним.
— Життя непевне, як вітер, — повчально зауважив Бенджамін, — а в світі немає нічого непевнішого за вітер, міс Ремаркабль. Ото хіба пощастить потрапити в смугу ходових пасатів, — тоді можеш іти цілий місяць на всіх парусах і з юнгою за штурвалом.
— Я знаю, що в житті немає нічого певного, — відповіла Ремаркабль, підладжуючись до настрою співрозмовника, — але я маю на увазі, що зміняться наші права у домі. От поставлять над вами якого-небудь молодика, — як і мною дехто вже командує, — чи сподобається вам це після стількох років служби?
— Підвищують того, хто довше служить, — мовив управитель, — і коли хто націляється на моє місце, я подам у відставку швидше, ніж ви встигнете підняти шлюпку на талі. Хоч сквайр Дік і милий джентльмен і плавати під його рукою чиста втіха, але я скажу сквайрові по-простому, поморському, що, коли він має намір поставити наді мною новобранця, то
