Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Ну, Бетті, я бачу, популярність вашу не можуть похитнути ні погода, ні конкуренти, ні релігійні суперечки. До речі, як вам сподобалася проповідь?

— Проповідь? — відгукнулася хазяйка. — Та нічого собі, от тільки відправа була надто неспокійна. Не так-то й легко то вставати, то падати навколішки, коли тобі п'ятдесят дев'ять років. А втім, містер Грант, здається, людина благочестива, а його дочка — дівчина скромна й0 побожна… Гей, Джоне, ось тобі кухоль сидру з віскі! Індіанець ніколи не відмовиться від сидру, — звернулась вона до решти гостей, — питиме, хоча б і не відчував спраги.

— Мушу сказати, — розсудливо зауважив Гайрам, — що проповідь була проречиста і сподобалася багато кому. Правда, дещо можна було б викинути, а дещо додати, — але ж усе було написано заздалегідь, а змінити щось на ходу не так легко.

— Ага, ось тут і причина, судде! — підхопила господиня. — Як же можна казати проповідь, коли вона записана на папері й чоловік прив'язаний до неї, як мародер-драгун до кілочків?[46]

— Ну, гаразд, гаразд, — махнув рукою Мармедюк, просячи її замовкнути, — досить про це. Містер Грант напучував нас, що погляди на це можуть бути різні, і я з ним цілком згоден… То що, Джотеме, я чув, ніби ти продав свою ділянку приїжджому, а сам переїхав до селища й відкрив школу? Одержав готівку чи взяв вексель?

Той, до якого звернувся суддя, сидів позаду нього, і тільки такий спостережливий чоловік, як суддя, міг його помітити. Був він миршавий, незграбний, з кислим обличчям вічного невдахи.

Покрутивши головою і посовавшись на лаві, Джотем відповів:

— Частину одержав готівкою і товарами, а на решту взяв вексель. Я продав ділянку чоловікові з Памфрета. Домовились, що він дасть мені по десять доларів за акр розчищеної землі, а за ліс — на долар більше, ніж я сам заплатив, ну, і щоб дім оцінили сусіди. Я поговорив з Ейсою Монтегю, а той — з Ебсаломом Біментом, ну, а вони — із старим Наптелі Гріном. Ото вони зібралися й склали ціну дому — вісімдесят доларів. Я мав дванадцять акрів порубів — це по десять доларів-за акр, та вісімдесят вісім акрів лісу — по долару; отже, коли я з усіма розрахувався, вийшло всього двісті вісімдесят шість доларів з половиною…

— Гм! — сказав Мармедюк. — А скільки ти сам заплатив за ділянку?

— Крім того, що належить судді, я дав моєму братові Тіму сто доларів за ділянку, ну й будинок мені коштував шістдесят, ще й Мозесу заплатив сто доларів за те, що він порубав і розпиляв ліс, — значить, усе обійшлося в двісті шістдесят доларів. Зате врожай був добрий, та й двадцять шість доларів з половиною я заробив на продажу ділянки, отож, виходить, що продав її вигідно.

— Але ж ти забуваєш, що врожай так чи так твій, а ти за двадцять доларів з половиною залишився на вулиці.

— Е, ні, судде! — відповів Джотем, усім своїм виглядом Показуючи, що він усе обміркував заздалегідь. — Він дав мені запряжку — доларів сто п'ятдесят коштує, не менше, з новеньким фургоном; п'ятдесят доларів готівкою, вексель ще на вісімдесят і сідло, ціна якому сім доларів з половиною. Залишилося ще дванадцять шилінгів. Я хотів узяти збрую, а він хай би брав корову й діжі для кленового соку, але він — ніяк. Та я відразу зметикував, що й до чого: він думав, я куплю збрую, бо які ж без неї запряжка й фургон! Але й мене голими руками не візьмеш — навіщо йому збруя, коли немає коней? То я запропонував йому, щоб він забрав свою запряжку за сто п'ятдесят п'ять доларів, а тут моя стара сказала, що хоче збивати масло, ну, я і взяв маслоробку в рахунок тих грошей, що він мені був винен…

— А що ти думаєш робити взимку? Не забувай, що час — це гроші.

— Та вчитель поїхав на схід до своєї матусі — кажуть, вона помирає, — от я й погодився заступити його до весни. А там, якщо все буде гаразд, то, може, відкрию торгівлю чи поїду в Генессі — там, подейкують, можна швидко збагатіти. А ні, так стану шевцювати, — адже я швець.

Очевидно, Джотем не був особливо корисним членом громади, бо Мармедюк не став умовляти його залишитися і, відвернувшись, замислився. За якусь хвильку Гайрам зважився порушити мовчанку.

— Що нового в конгресі, судде? Здається, цій сесії було не до законів, чи, може, французи вже не воюють?

— Французи, відколи відтяли голову своєму королю, тільки й знають, що воюють, — відповів суддя. — Так наче вкрай змінився характер нації. Під час війни я зустрічав багатьох французів, і всі вони здавалися гуманними й добросердними людьми. А ці якобінці кровожерні, мов бульдоги.

— Був з нами такий собі Рошамбо під Йорктауном, — перепинила суддю господиня. — Ото був красень! Ну, і кінь його був незгірш. Саме там англійські гармаші поранили мого сержанта в ногу, нехай їм усячина!

— Ah, mon pauvre roi![47]— прошепотів мосьє Лекуа.

— А конгрес ухвалив закони, — вів далі суддя, — що дуже потрібні країні. Серед інших є там і закон, що забороняє вилов риби неводом у деяких річках та озерах у певні пори року. Є ще один закон, за яким не дозволяється полювати оленів, коли в них малі. Розсудливі люди давно вимагали таких законів, і я сподіваюсь, що незабаром буде ухвалено ще один — про відповідальність за хижацьке вирубування лісу.

Мисливець дуже уважно вислухав ці новини, а тоді глузливо засміявся.

— Ухвалюйте закони собі на здоров'ячко, судде! — крикнув він. — Але скажіть мені, хто візьметься стерегти вам гори довгими літніми Днями чи озера ночами? Дичина є дичина, і хто її знайшов, той і заполює. Я живу тут сорок років і не знаю іншого закону. Як на мене, старий закон вартий двох нових. Тільки зелений новачок уб'є оленицю з оленям. А досвідчений мисливець зробить таке лише тоді, коли йому вкрай потрібна шкіра на нові мокасини чи штани, бо знає, що м'ясо олениці в цей період пісне й жорстке. Та й постріл у горах відлунює в п'ятдесятьох місцях, — спробуй довідайся, хто і де стріляв.

— Озброєний силою закону, містере Бампо, — серйозно відказав суддя, — пильний мировий суддя може запобігти багатьом зловживанням, через які стало менше дичини. І я сподіваюсь дожити до того дня, коли права людини на