Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

Джеймс Фенімор Купер

ПІОНЕРИ

або

БІЛЯ ВИТОКІВ САСКУЕХАННИ

Роман

©

Переклад з англійської Євгена Крижевича

Післямова Надії Ейшискіної

Художнє оформлення Дмитра Заруби

Малюнки англійського художника Г. Брока

Перекладено за виданням: Works of J. Fenimore Cooper, Volume 1, New York, 1891.

РОЗДІЛ І

Зима йде правити мінливим роком,

Сумна, похмура, з неспокійним почтом

Туманів, хмар і хуртовин.

Томсон, «Пори року»

Десь посередині штату Нью-Йорк лежить чимала територія, поверхня якої — це низка пагорбів і падолів, чи, коли висловлюватися з більшою повагою до географічних визначень, гір і долин. Серед цих пагорбів бере свій початок Делавар; звідси ж таки, з прозорих озер і тисячі навколишніх джерел випливають численні витоки Саскуеханни — вони звиваються долинами і зрештою, з'єднавши свої води, утворюють одну з найгордовитіших річок Сполучених Штатів. Гори в цьому краю здебільшого оброблювані до самих вершин, хоч не бракує тут і прямовисних бескидів, що надають краєві неабиякої романтичності і мальовничості. Тутешні долини вузькі й родючі, в кожній струмить річка. По берегах невеличких озер та потоків, у місцях, сприятливих для розвитку промислу, розкидані квітучі селища; а по видолинках і навіть на вершинах гір рясніють охайні затишні ферми з усіма ознаками заможності. З пласких рівненьких долин на всі боки розбігаються дороги аж до урвищ і крутих перевалів. Подорожній у цьому гористому краю раз у раз натрапляє на приватні середні школи й шкілки; сила-силенна культових споруд свідчить про моральність і доброчесність місцевого люду, а розмаїтість їх зовнішнього вигляду та обрядів підтверджує, що тут панує беззастережна свобода сумління. Одне слово, вся округа ніби, промовляє, як багато можна зробити навіть у суворому краю з несприятливим кліматом, коли закони помірковані, а кожна людина зацікавлена в загальному добробуті. На зміну зусиллям піонерів, перших тутешніх поселенців, прийшла праця фермерів, які дедалі краще освоювали ці землі, маючи надію спочити тут вічним сном, та їхніх синів, що трималися батьківських заповітів. А ще ж тільки сорок років тому[1] тут була сама дика пуща.

Після здобуття Сполученими Штатами незалежності й укладення миру 1783 року американці взялися за господарське освоєння своїх багатющих розлеглих володінь. Перед революційною війною[2] була заселена ледве одна десята всієї території колонії Нью-Йорк. На вузькому й короткому пасмі землі обабіч Гудзону, на такій самій площі в п'ятдесят миль понад Могоком, на островах Несо і Стетн, а також у кількох поодиноких селищах понад річками жило не більше двохсот тисяч душ. За той короткий час, який ми згадували, населення розселилося на території в п'ять градусів широти і сім довготи і збільшилося до півтора мільйона чоловік, котрі живуть у достатку і мають певність, що збіжать віки, перш ніж прийде той лихий день, коли їхні володіння перестануть задовольняти їхні потреби.

Оповідь наша розпочинається 1793 року, десь через сім літ після заснування одного з перших поселень, які сприяли здійсненню тих дивовижних змін у могутності й становищі штату Нью-Йорк, про які ми вже згадували.

Ясний морозяний грудневий день хилився до вечора, коли на гору повільно бралися важкі сани. Для цієї пори року день був напрочуд гарний: в чистій блакиті неба пливли дві чи три великі хмари, які здавалися ще білішими від світла, відбитого неозорими снігами. Дорога в'юнилася понад урвищем; обкладена з одного боку колодами, другим боком вона тулилася до гори, відвойовуючи в неї досить місця, щоб міг проїжджати тогочасний транспорт. Проте і колоди, і все, що не виступало принаймні на кілька футів над землею, лежало поховане під снігом. За дорогу правила колія, що за два фути западала в сніг, і сани на ній ледь уміщалися. В долині, внизу, на відстані кількасот футів видніло те, що мовою поселенців називалося «поруб», а також усі будівлі нового поселення. Поруби добирались аж до того місця, де дорога різко звертала, вибігаючи на рівну маківку гори, на якій, однак, ще був ліс. Повітря іскрилося, ніби сповнене міріадами блискучих часточок, а добрячі коні, що тягли сани, були густо покриті інеєм. З ніздрів у коней димом клубочилася пара; усе довкола, так само як і спорядження подорожан, свідчило про сувору гірську зиму. Чорна збруя з тьмяним полиском, така відмінна від блискучої лакованої упряжі наших днів, була поцяткована мідними бляхами й пряжками, і вони сяяли, мов золоті, в нетривкому світлі скісних сонячних променів, що пробивалися крізь верхівки дерев. На величезних сіделках, усіяних цвяшками й прикріплених до тканини, що, мов ковдра, вкривала спини коней, височіли чотири квадратні стовпчики; від кінських храпів через них ішли грубі віжки до рук кучера, молодого негра років двадцяти. Обличчя його, з природи чорне й лискуче, від холоду взялося плямами, а великі сяйливі очі наповнилися слізьми — данина, яку мусять сплачувати сини Африки суворим морозам цього краю. Але на його обличчі цвіла добродушна усмішка задоволення, викликана думками про близьку домівку, її тепло й різдвяні веселощі. Старосвітські сани були великі й зручні, такі, що вільно вмістили б цілу родину, але цей раз, окрім негра, там було лише двоє подорожніх. Ззовні сани були пофарбовані в ясно-зелений колір, а зсередини — у вогнисто-червоний, щоб, мабуть, здавалося, ніби тепліше мандрувати за таких холодів. Сидіння і все всередині саней було застелено величезними бізонячими шкурами, облямованими китицями з червоної тканини. В шкури були повкутувані й ноги подорожан — чоловіка в розповні літ та молодої дівчини, яка тільки вступала в пору жіночої зрілості. Чоловік мав міцну статуру, але стільки надягнув на себе від холоду, що його важко було розгледіти. Шуба, підбита хутром, огортала всю його постать; на голові була шапка з куниці, оторочена сап'яном і з навушниками, які при потребі опускались, а тепер були міцно зав'язані під бородою чорними стрічками. Шапку вивершував хвіст звірка, з хутра якого її й виготовлено. Хвіст той мальовниче спадав чоловікові на плечі. З-під цього вбрання видно було частину гарного мужнього обличчя з великими синіми виразними очима, що свідчили про неабиякий розум, притаєний гумор і незвичайне добросердя. Постать його супутниці була вся схована під купою одежі: з-під широкого, явно чоловічого крою камлотового плаща з грубою фланелевою підшивкою видніли хутра й шовки. Величезний каптур з чорного шовку на пуху