Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, — просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.

— Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш — тільки налякаєш та розженеш рибу.

— Дідусю, дай! — не вгамовувався Камо.

— Гаразд. Але підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.

Він закинув сітку якомога тихіше. Сітка рівно лягла на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.

— Дідусю, давай разом витягнемо! — наполягав Камо.

— Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись — і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.

Взявши сітку за кінець, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.

Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем тягнув сітку.

— Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи!.. — зраділо кричав він товаришеві.

Поклавши книги на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм невистачало повітря.

— Ой! Як багато… На моє щастя витягнув, правда, дідусю? — стрибаючи від радощів, галасував Камо.

Тільки Армен сумно дивився на вмираючих рибок. Одна з них, маленька, одчайдушно билася в смертельній агонії. Він узяв її і кинув у річку. Торкнувшись води, вона безсило вигнулась, показавши білий живіт, потім почала жадібно ковтати воду і за кілька секунд зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:

— Камо, давай випустимо кілька маленьких, нехай пливуть.

— Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, — добродушно відповів Камо.

А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:

— Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Який це мисливець… Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…

— Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! — почулося позаду них.

Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще маленьким, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, і зламав собі ногу. Грикор, як сам він любив говорити, був позаштатним помічником колгоспного пастуха. З дитячих літ він кохався в телятах і тепер, у вільний від навчання час, любовно доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець ставав справжнім пастухом, віддаючи все своє уміння догляду за худобою.

— Ти, діду, на моє щастя закинь. Слово честі, скільки не зловиш, усе з’їм, — попросив Грикор і додав жартома: — Ні, краще не закидай на моє щастя. Коли б я мав щастя, то моя нога було б рівна, як і у вас…

— Ні, любі, скільки ж ми можемо наловити риби сіткою? Хіба нею нагодуєш усіх колгоспників? Гляньте, все село у полі! Починається весняний день!

Старий рибалка окинув своїм орлиним поглядом колгоспні поля, що про-стяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі. А вище, на стрімких відрогах гір, лискучі плуги краяли землю, заливаючи сірозелені схили Далі-Дагу чорними широкими хвилями.

— Сіткою не нагодуєш стільки народу, — вів далі старий. — Потрібно неводом… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо-джан1, ану роздягайся! Візьми кінець і лізь у річку, не бійся, — додав він. віддаючи Камо один край невода.

Якусь мить хлопчик' вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода, обтяжений важкими свинцевими грузилами, ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.

— Отепер побачите, скільки її наловиться, — сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-довгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «бородань Асатур». — Егей, Камо, назад, любий, простудишся!

Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором, Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи прохолодою обличчя хлопчика.

Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі ряди хвиль, що покотилися до берега- Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням — цоп-члуп, цоп-члуп, розбудивши пернате населення очеретів.

«Члтов-чилт, члтов-чилт!» тривожно закричав болотяний птах, перелітаючи з купини на купину, неначе шукав когось.

«Кря-кря, кря-кря!» голосно кликав свою подругу селезень…

Севан починав свій трудовий день. По ньому де-де снувалися рибальські човни і катери. Перевозячи пасажирів та вантажі, вони поспішали до причалів. А озеро щомиті змінювало свої барви. Його води, темносині зранку, поступово ставали світлозеленими. Зійшло сонце, кинувши на воду гарячі промені, і вона заіскрилася, заграла ясними алмазами.

Хлопчики, забувши про невід і рибу, мов зачаровані, спостерігали пробудження Севану. Вони не могли одірвати погляду від далеких синіх просторів. Лише старий рибалка уважно стежив за рибою в річці.

Раптом він підвівся з свого місця і схвильований побіг до рушниці-двостволки, яку залишив недалеко від берега. Повернувшись, рибалка звів рушницю і почав вдивлятися в