Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Тоді, — мовила Елізабет, відчуваючи, що не зможе втримати його, — я сама поговорю з ними.

Вона рішуче ступила наперед і вийшла з-за кущів на галяву. Побачивши дівчину, молодий мисливець ніби злякався й зробив був рух, щоб піти геть, але тут-таки отямився, підняв трохи шапку й знову сперся на рушницю. Ні Натті, ні могіканин навіть оком не змигнули, хоч поява Елізабет була й для них цілковитою несподіванкою.

— Я бачу, — мовила вона, — давній звичай влаштовувати на різдво стрілецькі змагання ще не забуто. То ж і я хотіла б випробувати своє щастя. Чи не зголоситься хто з вас вистрелити за мене, сплативши цю монету?

— А хіба це личить молодій леді? — вигукнув юнак так палко й швидко, ніби керувався почуттям, а не здоровим глуздом.

— Чом би й ні, сер? Якщо ця забава жорстока, то вона жорстока для чоловіків так само, як і для жінок. І я можу мати свої примхи. До речі, я прошу допомоги не у вас, — мовила вона й повернулась до Натті, тицьнувши йому в руку долар, — а в цього ветерана лісів; гадаю, він не буде настільки нечемний, щоб відмовити дамі.

Шкіряна Панчоха поклав долар у торбину, поправив кремінь рушниці, а тоді засміявся своїм дивним сміхом і сказав, завдавши рушницю на плече:

— Якщо Біллі Кербі не здобуде птиці раніше від мене, а порох француза не відволог, то за кілька хвилин ви матимете індичку, найкращу з тих, що бували коли-небудь на столі судді. Голландки на Могоку залюбки беруть участь у таких розвагах, тож, хлопче, нічого було тобі ганити панночку. А тепер ходімо, бо коли будемо зволікати, то не мати нам призу.

— Але я маю право стріляти раніш за тебе, Натті, — заперечив юнак. — Пробачте, міс Темпл, у мене є поважні причини домагатись цієї птиці, і хай це видасться вам нечемністю, я наполягаю на своєму праві.

— Авжеж, сер, захищайте всі свої законні права, — відказала дівчина. — Ми з вами обоє шукаємо пригод, а це — мій лицар. Я покладаюсь на його руку й око. Тож ведіть нас, лицарю Шкіряної Панчохи, а ми підемо за вами.

Старому мисливцеві, здавалось, припала до душі простота манер молодої вродливиці, яка звернулася до нього з таким незвичайним проханням, і він, безгучно засміявшись у відповідь на її ясну посмішку, рушив по заметах до того місця, звідки долинали веселі голоси й регіт. Його товариші мовчки попростували за ним, причому юнак кілька разів тривожно оглянувся на Елізабет, яку саме затримав Річард.

— Гадаю, міс Темпл, — мовив він, лишившися з нею на самоті, — навіть якщо тобі й справді закортіло виграти індичку, то не слід було доручати це сторонній людині, а надто Шкіряній Панчосі. Проте мені не віриться, що все це серйозно, адже в пташнику твого батька добрих півсотні індичок, і всі вгодовані, — вибирай собі, яка до душі. Шість із них я для експерименту вигодовував товченою цеглою з…

— Годі, кузене Дік, — перепинила його Елізабет. — Мені справді хочеться виграти птицю, і саме тому, що мені так хочеться, я доручила це зробити Шкіряній Панчосі.

— А чи ти коли-небудь чула про той мій славнозвісний постріл у вовка, котрий поцупив вівцю з отари твого батька? — невдоволено запитав Річард. — Він завдав овечку собі на спину, і якби те бідне створіння не затуляло від мене голову вовка, я б убив його, а так…

— … ви вбили вівцю. Я знаю цю історію, любий кузене. Але хіба головному шерифові личить брати участь у таких змаганнях?

— Невже ти справді подумала, що я збираюся стріляти сам? — запитав містер Джонс. — Гаразд, ходімо й подивимось. Жінці нема чого боятися в цім новім краї, особливо дочці твого батька, та ще в моїй присутності.

— Дочка мого батька не боїться нічого, особливо коли її супроводжує найвища виконавча влада округи.

Вона взяла містера Джонса під руку, й він повів її через молоду соснину до місця змагань, де зібралася майже вся молодь селища й куди вже давно прийшов Натті з товаришами.

РОЗДІЛ XVII

Вгадає кожен, хто не гляне:

Тут веселяться городяни.

Вальтер Скотт, «Діва озера»

Старовинна розвага — стрільба в різдвяну індичку — була однією з тих небагатьох забав, від яких поселенці відмовлялися дуже рідко. І не було в цьому нічого дивного, адже всім їм не раз доводилося відкладати сокиру чи косу, щоб підстрелити оленя, який зненацька вибіжить на поруб, або ведмедя, що забреде на поле глянути хитрими оченятами на працю незбагненних пришельців.

Того дня стрільбу влаштували трохи раніше, ніж звичайно, щоб устигнути на відправу нового священика, яка цікавила молодь не менш самого змаганця. Власником птахів був вільний негр, який відгодував для цієї нагоди таку колекцію індичок, що могла розпалити апетит навіть найвибагливішого любителя попоїсти й задовольнити вимоги стрільців усіх уподобань і всякого віку. Стрільцям молодшим і не дуже досвідченим метикуватий негр дав змогу випробувати свої сили на гірших птахах і вже мав з цього неабиякий зиск. Порядок змагання був дуже простий і всім відомий. Птаха прив'язували мотузочком до соснового пенька; відстань між лінією стрільби й ціллю була до ста ярдів. Негр сам призначав ціну за постріл, і всі охочі могли взяти участь у змаганні.

Натовп складався переважно з молодиків, озброєних рушницями, і всіх підлітків селища. Малеча, закутана в простий, але теплий одяг, крутилася біля кращих стрільців, жадібно слухаючи мисливські байки і в глибині душі сподіваючись коли-небудь перевершити ті дивовижні подвиги.

Головним промовцем був чолов'яга на ймення Біллі Кербі — високий кремезний лісоруб. Був він веселий, галасливий і непогамовний, грубуватий і задерикуватий, але вираз його очей свідчив про добродушну вдачу. Тижнями він снував по місцевих шинках, бив байдики або виконував принагідну роботу за харчі й питво і завзято торгувався з замовниками, аби не втратити незалежності за якийсь там зайвий цент. Але уклавши угоду, Біллі Кербі брав на плече сокиру й рушницю й вирушав у ліс. Передусім він обходив ділянку і робив сокирою зарубки на деревах; тоді ставав у центрі своїх володінь, скидав верхній одяг і досвідченим оком вибирав дві-три сосни, ш; о сягали верхівками під самісінькі хмари. Відтак, безтурботно насвистуючи, підходив до тієї деревини, яку обрав, щоб випробувати свою силу, змахував сокирою, наче фехтувальник, і злегенька вдаряв по стовбуру, визначаючи