Дикі банани - Аркадій Фідлер

Під час розмов з людьми, за винятком французів, Лан завжди був у поганому настрої, похмурий і жорстокий. Дуже низький на зріст і товстий, він відзначався неймовірною фізичною силою, незважаючи на те, що йому пішов сьомий десяток. З своїми солдатами Лан поводився як з голотою, безжально гвалтував їхніх жінок, якщо ті йому впадали в око. Одного разу незадоволені солдати без зброї вдерлися до його дому. Део оборонявся. Знаючи якийсь смертоносний прийом китайського боксу, він сам впорався з солдатами, хоч їх було близько чотирьох десятків. Двох чи трьох він убив ударом кулака, а решту жорстоко побив; сам вийшов з цієї халепи лише трохи подряпаний. Після цього ніхто вже не сумнівався, що Лан мав демонічну силу.

Коли надійшла година поразки, французи, що були прихильними до родини Део, допомогли їй втекти у Францію і, крім того, погодилися вивезти літаками майно Део Ван Лана в коштовностях і в благородному металі. Скільки ж нагарбали вони того багатства за вісім років? Під час мого перебування в Камбоджі, мені потрапила до рук буржуазна газета «La leberte» за 12 березня 1957 року, що виходила в Пном Пені. Там була невеличка замітка з Франції про те, що до апартаментів на Авеню де ля Репюблік в Парижі, які належали колишньому в’єтнамському генералові Ле Ван В’єну, вдерлися зломщики і вкрали в нього індокитайських дорогоцінностей на сто мільйонів франків та шість мільйонів готівкою. А Ле Ван В’єн був лише дрібною рибиною порівняно з родиною Део. Отже, можна собі уявити, скільки награбованого вивіз Лан до Франції!

Слухаючи розповіді про злочини Део Ван Лана і читаючи рапорти про нього французьких офіцерів на місцях, я зрозумів, чому Франція так швидко програла колонії і зазнала поразки в долині Чорної річки. Хоч би й не було поразки під Дьєн Б’єн Фу, вона все одно втратила б країну рано чи пізно, бо програла її в серцях пригнобленого народу. Передача всієї влади кровопивцю Део Ван Ланові, а крім того ще й надання йому таких небувалих привілеїв, було помилкою, що свідчила про дивовижну сліпоту й брак політичного розуму. Невже володарі колонії не могли збагнути, що ненависть населення до Део Ван Лана означала ненависть до Франції?

А моральна сторона цієї справи? Ті, кому Франція не байдужа, можуть зрозуміти страшну трагедію жителів над Чорною річкою і цинізм центральних колоніальних властей в Ханої. Де ж тут Франція Мольєра, Вольтера, Віктора Гюго, Франція Пастера і Жоліо-Кюрі? Не було її над Чорною річкою. Тут вп’ялися своїми пазурами інші французи, і вони не мали нічого спільного із справжньою Францією, хоч і виступали від її імені.

На ніч мені було відведено чистеньку кімнатку в колишній резиденції французького командуючого. Щоб потрапити до спальні, треб? було пройти через дві великі кімнати, де спали члени нашої експедиції. Таким чином, я був під надійною опікою, оточений чуйною вартою, міг спати безтурботно, як у бога за пазухою. І я спав.

Але вночі несподівано прокинувся. Від Чорної річки у відчинене вікно линув шум, наче зі скель спадала вода. Що це? Ввечері я не помітив ні водоспаду, не чув і шуму води. Довкола панувала мертва тиша, тільки шаленіли тропічні цвіркуни. Очевидно, саме тому нічна акустика долини так посилювала відгомін води. Надвечір мені показали страшне місце, де за наказом Део Ван Лана в річку зі скелі кидали його жертви; і я мимоволі зв’язав з цим загадковий шум. Звичайно, я зразу ж схаменувся: адже це дурниці, бо саме в тому місці, де кидали нещасних, річка була надзвичайно глибока і, хоча б яка швидка течія билася об скелі, вона не могла спричинити такий сильний гуркіт. Довелося відкласти розв’язання нічної загадки до ранку, — і я знову міцно заснув.

А вранці ми зробили нове відкриття: в Лаї Чау ніч тривала довше, ніж в інших місцях. Долину оточували високі гори, і сонце виповзало з-за них майже на годину пізніше, ніж деінде. Наче злі сили в резиденції Део хотіли довше затримати темряву. А втім, коли нарешті сонце зійшло і розігнало імлу, який же радісний день засяяв! Тільки зграйка ворон, Шорних космополіток, пролетіла над узгір’ям, каркаючи так само голосно, як і у нас. Натомість з’явилися на деревах і в кущах співучі птахи.

Щойно розвиднілося, я вибіг на терасу, щоб оглянути річку. Звичайно, знайшов причини! Тут-таки під нами, де звужена річка робила раптовий закрут навколо скелястого мису Део, потік перекочувався через каміння, що частково виглядало з води, і від цих бистрин походив нічний шум.

Здається, все ясно, та на цьому справа не кінчилася. Під час сніданку до нас завітав Лам Ксунг, голова адміністративного комітету в Лаї Чау, надзвичайно приємна, послужлива і розумна людина. Коли я ненароком згадав про нічний шум, Ксунг зробив лукаву міну й комічно стурбувався.

— Не дивно! — жваво заявив він. — Це дух Перлини стривожив вас уночі.

— Якої Перлини?

— Дух родини Део. Він колись сидів у цих скелях посередині річки й дуже надокучав людям.

— То хіба він є й тепер? — спитав я жартома.

— Мабуть, залишився, коли Део втекли, — посміхнувся Ксунг.

А втім, справа з Перлиною не завжди була такою веселою.

Своєю Перлиною родина Део називала скелю, яка ще донедавна стирчала з потоку на цьому гострому закруті Чорної річки. Течія, особливо поривчаста під час припливу, вдарялася об скелю з нестримною люттю перед тим, як скотитися назад у вир. Це було страшне місце для веслярів і плотарів; щороку, особливо дощової пори, тут гинуло