Дикі банани - Аркадій Фідлер
— Було! — визнав Ту з невиразною гримасою людини, яку спіймали на гарячому.
— І тільки після цього першого сердечного танцю вітання, — вів далі я, — починалися інші: капелюшків, віял, дзвіночків тощо…
— Невже ви, товаришу, були тут перед війною? — спитав Ту здивовано.
— Ні! Я тут уперше.
— Тоді звідки ви знаєте про це?
— Знаю з французьких книжок, авторів яких ви пригощали, мабуть, саме так! — випалив я і обернув усе на жарт, щоб не збивати з пантелику моїх друзів. — А тепер скажіть мені серйозно, чи й справді танець пляшок уже не існує?
Запала мовчанка.
— Можливо, тут уже кинули пити горілку, — відгукнувся Тунг, але не можна було зрозуміти, чи він говорить це серйозно, — і тому танець пляшок зник…
— Ні, — заперечив Ту. — Танець пляшок існує й тепер, і танцівниці могли б похвалитися своїм умінням, тільки…
— Тільки що? — спитав я, зацікавлений.
— Жителі Бан Мо не хотіли показувати гостеві, що в них і досі є таке пияцьке вітання…
— Що запаху горілки вони уникають, як дідька лисого, і вже взагалі не п’ють? — узагальнив я.
— Щось подібне до цього, — визнав Ту, комічно закопиливши губи. — В усякому разі, вони вирішили вітати дорогого гостя інакше, сучасніше, гідніше.
Я засміявся, і всі навколо теж посміхнулися.
Під час перерви, коли танцівниці і їхні приятельки розсипалися по дорогах села, як білі квіти, нас запросили на чай до Кьєна — поважної персони на селі. Господар мав невелику хату. Нас частували на просторій веранді. Ми сиділи на низеньких стільчиках з м’якого очерету, не вищих ніж дві долоні. На відповідно низькому столику стояли атрибути гостинності: гігантський термос з чаєм, кошички з апельсинами, безліч різних чашок і подарунки для мене — маленька дитяча пірога, барвистий кошичок і зшитий із шмаття м’яч для гри, що називалася кон.
Веранду обсипали люди. Були там танцівниці, літні жінки і, певна річ, найповажніші чоловіки села, не кажучи вже про дітлахів, які обсіли всі щілини. Виявилося, що це своєрідні урочисті збори таї на мою честь. Бо коли ми почали їсти апельсини і пити чай, насолоджуючись його ароматом квіток магнолії, господар Кьєн взяв слово і виголосив, як кажуть, зразкову промову: він говорив про те, що я приїхав до Лаї Чау дуже до речі — незабаром відбудеться з’їзд членів Народного фронту, а тепер обговорюються жнива і укладаються плани на майбутній сезон; і про те, що раніше таких сердечних зустрічей з закордонними гостями у В’єтнамі взагалі ніколи не було; і що, на жаль, ці гості так рідко добираються до Лаї Чау, отже, всі дуже раді, що гість із Польщі, який пише книжки, завітав до цього закутка, за що вони дякують в’єтнамському і польському урядам. Жителі Бан Мо переказують полякам сердечне вітання, а гостеві урочисто обіцяють, що працюватимуть ще краще, старанніше, дбайливіше для збільшення врожаїв і для блага народної республіки.
Тунг швидко перекладав мені слова промовця, вдаряючи в такт по великому дзвону. Я хотів так само гідно відповісти Кьєну, але раптом прибігла середніх років жінка й завела страшенно одноманітну мелодію, сповнену протяжних звуків, імпровізовану на мою честь:
Приїхав ти, гостю, до нашого села, незалежно від того, що вже пізно. Якщо ти приїхав до нас річкою, то, мабуть, привіз тебе човен. Якщо ти обрав сухопутний шлях, то, очевидно, їхав залізницею. А якщо повітрям, то, безумовно, літаком. Тим часом із столиці автономної провінції ти добрався до нас автомобілем і, хоч дорога погана, зрештою, дістався. Отак сходяться всі народи. У нас немає красивих квітів, тому прийми хоч непоказні дарунки: бажаємо тобі погоди і здоров’я, а найбільше — здійснення всіх твоїх бажань.
Це було зворушливо, просто й приємно. Вона співала, а таї стверджували її слова протяжним, мелодійним і дедалі міцнішим стогнанням, що (я вже тепер знав) не передає сумні почуття.
Коли жінка замовкла і Тунг усе переклав на французьку мову, таї дивилися на мене й чекали відповіді. На противагу хоровому стогнанню я взяв зовсім інший тон, жартівливий. Весело посміхнувшись співачці, ніби дякуючи їй, похитав головою і гукнув Тунгові:
— Ні, ні, ні, ні! Не все, що вона співала, відповідає дійсності!
Тунг втупив у мене перелякані очі й сказав приглушеним голосом:
— Чи треба їм це перекладати? Мабуть, не слід!
— Перекладайте, друже мій, перекладайте їм сміливо! Вона казала, що в них немає красивих квітів, а це не відповідає дійсності. Їхні квіти — це, власне, танцівниці!
Через Тунга я виклав таї свої думки про великі можливості танцівниць з Бан Мо, про те, що їх треба відшліфувати, як шерехаті діаманти. І тоді вони заслуговуватимуть на те, щоб вийти з цих тісних долин і засяяти десь у великому світі. Може, в Ханої, але чому б не досягти ще більшого?
Розсипаючи влучні й невинні,
