Дикі банани - Аркадій Фідлер

— Точна прикмета — кінчається осінь, — зауважив Тунг. — Такий туман стоятиме до кінця грудня, а подекуди і в січні.

Минуло тільки дві години, як зійшло сонце, а воно вже розігнало всі випари, і настав звичайних пекучий день з напрочуд прозорим повітрям, таким характерним для гір Сіп Сонг Чо Таї.

Приблизно в цей час ми проїздили останні села чорних таї. Тут, немов відрізаний, закінчувався район їхніх поселень, наче ми дійшли до кордону іншої держави. Однак це було зовсім не так: далі жили люди тієї самої народності, розмовляли тією самою мовою, тільки то були білі таї.

Досі жінки таї носили на голові тільки завої, тепер з’явилися конічні солом’яні брилі, правда трохи відмінні од в’єтнамських, більш сплющені. І чим далі на північ, чим ближче до кордонів Китаю, тим більше сплющені були брилі. Напевно, це перші видимі сліди китайського впливу. Білі таї носили вже зовсім плоскі гігантські тарілки з соломи, надзвичайно дивовижні, крислаті й ошатні.

У одному з тих останніх сіл ми побачили кілька чорних таї, у солом’яних брилях. Я велів зупинити машину, щоб сфотографувати їх, коли вони проходитимуть повз нас, але жінки страшенно обурилися. Одна, у брилі, посадженому задерикувато набакир, крикнула на мене так гнівно й вороже, що мені перехопило дух. Сварлива молодиця була, очевидно, в поганому настрої.

Потім ми пробивалися через безплідні, майже зовсім безлюдні гори. Ці пустки, що відділяли чорних таї від білих, здалися мені магічною завісою, за якою на нас чатували усякі несподіванки, від яких захоплювало подих, — завіса перед майже казковим краєм. Адже в цьому гірському кутку між Китаєм, В’єтнамом і Лаосом на протязі останніх десятиліть відбувалися важливі події, а історична драма, що розігралася тут, прокотилася луною по всьому світу, доходячи до Пекіна, Парижа й навіть Лондона. Тут народжувалися неабиякі індивідуальності, великі серцем люди і страшні своєю жорстокістю сатрапи. Тут була колиска родини Део, останніх великих деспотів Сходу, які зовсім недавно зійшли з кривавої арени.

Саме тут жили в ореолі напівлегендарної слави білі таї, на яких мандрівники, що побували у цих краях, не могли надивитися. Про них писали, що вони більш горді, вищі й вродливіші, ніж чорні таї, але такі ж чесні, гостинні, відверті і швидкі до розваг. Правда, білі таї чоловіки ледачіші за своїх братів. Вони нібито примушували інших, зокрема своїх жінок, обробляти рисові поля, а самі залюбки сиділи біля вогнища й без кінця радились у справах свого повіту.

Залишилися позаду безплідні гори, знову буйні джунглі запанували на схилах і долинах, а людей усе ще не було. Дещо пізніше з’явилися садиби, згодом невеликі села.

Спочатку в одному, а потім і в другому селі ми на кілька хвилин зупинялися, виходили з машини, щоб розім’яти ноги й поговорити з людьми. Як ми і сподівалися, білі таї справили приємне враження. Вони ввічливіші, балакучіші, та чи гордовитіші, вищі й красивіші від чорних таї — цього встановити за короткий час нам не пощастило.

Незабаром ми в’їжджали до спадкового заповідника роду Део.

Ім’я Део я вже не раз чував і в Ханої, і раніше, в Польщі, дещо читав про нього у нечисленних книжках про Індокитай, які пощастило знайти вдома. Це ім’я звучало завжди якось особливо, казково, але разом з тим зловісно. Део були білі таї й становили такий могутній клан феодалів над феодалами, що хоч і не починали свій родовід од богів, як китайські імператори чи королі Лаосу, але все-таки до останнього часу вважали себе за напівбогів. Навіть французи не похитнули тієї божественної шани, яку віддавали їм не тільки чорні, білі, рожеві таї, а й усі інші сусідні народності.

Я вважав, що Део — старовинний рід вельмож, як і багато інших, закинутих десь у далеких горах Азії. Та в міру наближення до В’єтнаму, а потім у В’єтнамі до Чорної річки, я дізнавався про такі подробиці, що в моєму уявленні ці патріархальні напівбоги перетворювалися на несамовитих демонів. Тут коїлися огидні, як у страшній казці, речі. Були вони тим жахливіші, що все це відбувалося зовсім недавно, в другій половині двадцятого століття.

Надзвичайно глибокі яруги річки Нам Меук, які ми перетинали, вражали нас і викликали в нашій уяві найсміливіші припущення. Тут навіть сама природа припасовувалася до бурхливих вчинків людини й створювала настрій, сповнений драматичного напруження. Незабаром у горах дещо розпогодилось, і, побачивши край дороги хатину таї, ми зупинилися, бо шофер мусив долити води в радіатор.

Усі вийшли з машини.

Хата, за звичаєм таї, стояла на палях й була оточена затіненою верандою, на яку можна злізти по зручній драбині. Люди висипали з хати на веранду й дивилися так, наче були занепокоєні нашою затримкою.

— Ми налякали їх! — посміхнувся я до Тунга.

— Тут, мабуть, не так часто бувають з такими візитами! — мій друг зробив кумедну міну.

На веранді стояло кілька жінок, дітей, підлітків. Біля стіни спав літній чоловік. Розбуджений зненацька, він приглушено скрикнув, скочив на ноги і здивовано витріщився на нас, ніби перед ним з’явилися упирі. Жінки почали заспокоювати його ніжними словами, і обличчя чоловіка набрало нормального виразу.

Але нас вразив його вигляд. Худий, наче живий скелет, чоловік скидався на навіженого, а коли звертався до жінок, то з горла виривалося якесь незрозуміле белькотіння.

Мені казали, що серед таї майже немає божевільних, отож цей нещасний зацікавив мене. Я спитав Куйєна, чи такий він од народження.

— Ні, — відповів Куйєн, який уже встиг розпитати про все.