Дикі банани - Аркадій Фідлер

Дід Лана, Део Ван Сенг, звернув увагу на жах, який скеля вселяла людям, глибоко переконаним, що в кам’яній брилі сидить нечиста сила і вона є причиною нещасть. Сенг скористався з такої нагоди. Він підтвердив, що там і справді сидить злий дух; але він, Део Ван Сенг, з ним у близьких стосунках — і дух нищить тільки тих, хто недоброзичливий до родини Део і скупиться на жертовні дари.

Його син, Део Ван Трі, ставши абсолютним володарем країни Сіп Сонг Чо Таї, довів значення скелі до демонічної могутності. Вона стала називатися Перлиною й була місцем перебування сімейного духа, який прислужував родині Део. А для того, щоб цей дух убивав лише поганих людей і оберігав добрих, Трі встановив обрядові свята на його честь, під час яких усе населення складало жертви духові й родині Део. Веслярі й плотарі, які за наказом володаря мусили часто пропливати повз цю скелю, ставали наче перед божим судом. Перлина наганяла такий панічний жах, що кожен, наближаючись до неї, мертвів і, якщо по відношенню до Део в нього совість була нечиста, він з переляку остаточно губився й розбивався об скелю. Культ Перлини неймовірно зміцнював страх і панічну повагу до Део.

Союз між скелею й родиною Део зміцнювався з кожним роком, і люди вже не сумнівалися, що Део завдячували своєю надприродною міццю й всевладдям страшній Перлині. Коли пожадливий Део Ван Лан дорвався до влади, він, певна річ, не занедбав культу скелі і в ім’я її духа вичавлював з людей численні пожертвування. Система насильства діяла справно до останньої хвилини, і тільки поява частин В’єтміну поклала цьому край.

Але жителі Лаї Чау все ще не довіряли Перлині. Родина Део втекла, а скеля стирчала з річки, як погрозливий кулак упиря. Деякі боязкі навіть шепотіли проміж себе, що розгніваний дух може вийти з скелі й убивати людей на землі. Та ненависть до всього, що зв’язано з Део, була сильніша, й одного дня люди підпливли до скелі, підклали міни й висадили її в повітря. На дрізки розсипалося знаряддя терору — і ця загибель нікому не зашкодила. Тепер тільки каміння трохи виступає з води, нагадуючи про давню лиху силу.

— А плоти не розбиваються? — спитав я.

— Ні! — відповів Ксунг. — Хоч скеля як була у воді, так і лишилася.

— Не розумію.

— Тротил висадив тільки надводну частину Перлини, а її основа, об яку, власне, розбивалися човни й плоти, лишилась у воді.

— І тепер люди не гинуть?

— Дуже рідко.

— Чим же це пояснити?

Ксунг повільно струсив попіл з цигарки. Очі його засвітилися лагідним блиском:

— Люди тепер не Оояться. То жах штовхав їх на скелю… Жорстокі Део втекли, і від людей одійшов страх, люди перестали боятися; це впадало в око на кожному кроці в Лаї Чау.

Був чудовий ранок, коли ми вперше вийшли на коротку екскурсію.

Місто, щоправда, було мляве, нерухоме; мабуть, воно ще не прийшло до пам’яті після страшної війни. А раніше, перед падінням колоніального режиму, тут було гучно. В місті стояли солдати чужоземного легіону й тубільних загонів. Приїздили китайські купці з великим вибором товарів. Процвітали картярські будинки й будинки розпусти.

Та одного чудового дня все це загинуло. Основи старого життя змела революція. Проросли нові пагони, і хоч вони ще слабі, але вже відомо: з здорового, міцного насіння зародилося нове життя. Люди перестали дивитися одне на одного вовком, відчули себе в єдиній великій сім’ї.

Наприкінці головної вулиці, що йшла паралельно до річки, стояв великий розкішний будинок з величезними, ніби портал, дверима, до яких вели широкі сходи. Коли ми наблизилися, на ганок випурхнули, наче хмара барвистих метеликів, діти з зошитами в руках. Це була школа.

— Школа, — пояснив Ксунг, який і досі супроводжував нас. — Раніше тут був картярський дім.

— Це єдина школа в Лаї Чау? — спитав я.

— Ні, їх три, а раніше була одна, і то виключно для дітей прихильників родини Део. Тепер тут дві початкові школи і одна трирічна. В них провадиться навчання мовою таї, але водночас вивчають і в’єтнамську. Раніше школа була тільки в Лаї Чау, тепер у кожному великому селі навчаються і дорослі, й діти.

Революція робила своє. Над Чорною річкою вперше національні меншості, навіть із нечисленних племен, залучено до творчої діяльності. Те, що всі прагнули створити єдину братню сім’ю, яка сиділа б за одним столом, — не було пустим звуком. Чудовий вихор струсонув людей, вивітрюючи всяку затхлість. І в цьому було знамення часу.

Я з подивом дивився на голову адміністративного комітету і слухав його теплі слова. Дам Ксунг був мудрим управителем свого району, повним благородного запалу, далеким од будь-якого фанатизму. Його родина зазнала багато горя від Део Ван Лана, який ув’язнив його брата, вітчима, а дружину відібрав, щоб віддати комусь з своїх офіцерів. Незважаючи на це, Ксунг говорив про жорстокість Део без піни на губах.

Цього ранку Ксунг рано попрощався з нами: в місті відбувався триденний з’їзд членів В’єтнамського народного фронту, який об’єднував усі громадські організації. Це була благородна кузня, де виковувалося дружне життя. На цих зборах однакову вагу мали голоси і гірських мисливців дао чи мео, і таї з долини річки Лаї.