Дикі банани - Аркадій Фідлер

Він, очевидно, довідався про щось надзвичайне, бо вся четвірка — Куйєн, Тунг, Дьєн і Хунг — швидко загомоніли. Кілька разів лунало слово Део Ван Лан ім’я останнього сатрапа, який ще донедавна хазяйнував тут і втік з французами. За хвилину мої друзі дійшли згоди і обернулися до мене.

— Що сталося? — спитав я заінтригований. — Якась сенсація?

— Ото ж бо й є, що сенсація! — відповів Тунг. — Те, що нам розповіли жінки, просто жах. Але для часів, коли Део Ван Лан був тут володарем життя й смерті, це було звичайним явищем. Чудовисько Део Ван Лан скалічив цього неборака. Він застосував для цього нам тенг, ту паскудну рослину…

— А що таке нам тенг?

— Кущ з колючими гілками, причому тверді колючки ростуть тільки в одному напрямі і нагадують гострі, як вістря, стріли. Таку колючу гілку встромлюють глибоко в стравохід і, коли її висмикують, колючки видирають шматки тіла. Такий нещасливець довго не протягне. Оцей — його звати Там, — все-таки мав щастя: він не врізав дуба, вижив…

— Ви кажете, що таку гілку йому встромили в горло?

— Так. Він уже не може як слід розмовляти.

— А для чого це робили?

— Проста річ: Део Ван Лан гнівався на нього…

Ми зійшли на веранду і зазирнули Тамові в рот.

Чоловік здивувався, але слухняно робив те, що йому говорили, вважаючи, мабуть, що перед ним лікар. Те, що ми побачили, було жахливо. Горлянка, хоч трохи загоїлася, була так пошматована, що аж ніяк не була схожа на горло людини.

— Чим же він накликав на себе такий гнів? — спитав я Тунга.

— Впасти в немилість цього нелюда було неважко. Таких жертв, як Там, можна налічити сотні. Це — страшна історія…

Горе спіткало Тама кілька років тому. Він був здоровий заповзятливий господар, якому щастило. Мав гарних дочок і вдалих зятів, але особливо красивою була наймолодша дочка, Денг, якій тільки-но минуло дванадцять років.

Део Ван Лан був не лише деспот, а й розгнузданий розпутник, хоч йому вже перевалило за сімдесят. Він вважав, що має право на всіх жінок в районі, який перебував під його владою. У кожному селі були посіпаки і донощики; а Тама запідозрювали у симпатіях до руху Опору. Део Ван Лан вирішив у відповідь на таке зухвальство розправитися з Тамом і його родиною.

Під час одного з своїх виїздів він вдерся з озброєним почтом До садиби Тама і наказав привести йому Денг. Батько просив змилуватися, доводив, що дочка ще надто молода, але Део Ван Лан, презирливо знизав плечима, велів зв’язати Тама, а дівчину вночі згвалтував. На другий день насильник забрав її з собою, щоб віддати в дружини одному із своїх офіцерів.

Тоді сталася нечувана річ, безприкладне богохульство. Доведений до відчаю батько вголос знеславив Део Ван Лана. Цей навіжений образив можновладця, перед яким люди падали на коліна прямо в пилюку. За таке зухвальство — смерть. Нещасного привезли до Лаї Чау і там присудили до випробуваної кари: як завжди у таких випадках, було оголошено, що в ньому сидить злий дух, якого треба вигнати за допомогою колючої гілки куща нам тенг. Саме так Део Ван Лан зробив з Тамом, а тоді конаючого він наказав зашити в мішок і вкинути до Чорної річки.

Це була безсумнівна смерть. Але Там якимсь чудом уцілів. Течія викинула мішок на берег, і милосердні люди, нехтуючи небезпекою, у великій таємниці врятували засудженого. Коли французи зазнали остаточної поразки й деспоти разом з ними втекли за кордон, Тама перевезли додому і почали лікувати.

От на цьому шляху до Лаї Чау я зіткнувся безпосередньо з жахливими подіями. Їх ніхто тут не вигадував, вони існували в житті, про що, на жаль, надто виразно свідчило нещастя Тама.

— Яка з них Денг? — тихо спитав я Тунга, потай позираючи на присутніх жінок.

— Її немає! — відповів той.

— Померла? — спало мені мимоволі на думку.

— Ні, вона жива, але її немає у В’єтнамі.

— Део Ван Лан забрав її з собою до Франції?

— Ні, — посміхнувся Тунг, — адже таких, як Денг, було тут чимало. Надто дорого обійшлося б.

Я зацікавлено поглянув на Тунга. Його фривольний гумор був надто несподіваний за цих обставин.

— Де ж вона поділася?

— В Лаосі. Пішла туди з чоловіком, за якого її віддали.

Ми розпрощалися з родиною Тама і через дві години спускалися з гір у простору долину, в якій звивалася велика річка. Над правим берегом біліло мурованими будиночками красиве містечко Лаї Чау. Я дивився на нього, розчулений, з піднесенням, наче побачив уперше поважну і заслужену людину, про яку досі знав лише з героїчних оповідань. Я з радістю вітав Чорну річку, як добру знайому, яку зустрів після стількох днів поневіряння по гірських шляхах. Вона була тут молодша, ніж під Хао Біном, але така ж могутня, приваблива і водночас страшенно поривчаста і нестримана, справді гірська.

Не зупиняючись, ми проїхали містом. Бачили головну вулицю і кілька менших, поперечних. Було вже пополудні, час, коли в інших поселеннях розпочинався рух. А в Лаї Чау панував спокій, і тиша відразу впадала в око. Місто справляло враження мертвого. Ще й досі у Лаї Чау жили пристрасті родини Део. І коли Део зійшли зі сцени, місто негайно впало в летаргію, а нові соки його ще не оживили.

Але