Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

Малюнки Г. Глікмана

Чімі під'їхав на байдарці з моржевої шкури до Чорного Острова. Витягши човен на берег, пін зняв з голови малахай і, витираючи рука-пом кухлянки мокрий від поту лоб, прикинув:

— Вважай, не менш як три години веслами махав. А здається, зовсім недалечко.

Чімі підтягнув халяви нерп'ячих торбазів і глянув на море. Вузька біла смужка, як мармурова жилка, простягалась по темно-свинцевій воді вздовж обрію. То вирізнялась у далині кромка криги. Днів чотири тому налетів південний вітер, одірвав від Чукотського берега зимову кригу і відтиснув її на північ кілометрів на тридцять. Так вона і стоїть там, наче на прив'язі. Але це тільки здається. Крига ніколи не стоїть. Немов бездомний мандрівник, вона завжди блукає по океану — підганяють її вітер і морська течія. Вдивляючись у білясту смужку, Чімі помітив, що вона стала значно ширша, ніж була, коли він виїздив із стійбища. Це змусило Чімі насторожитися.

— Виходить, що крига поповзла назад. Отже, вітер повернув з півночі.

Чімі підійшов до байдарки. Хвилин зо дві стояв у. роздумі, поглядаючи то на обрій, то на чорні скелі, навислі над його головою.

— Все одно назад не повернусь! — махнув він рукою.

Чімі був впевнений, що, поки крига підійде до острова, він встигне оглянути прибережні скелі та урвища. А при біді завжди можна буде перетягти легку байдарку волоком по льоду на чисту воду і з попутним вітром дістатися додому. Головне — відшукати те місце, де було знайдено уламок червонястого граніту з блискучими цяточками.

Той уламок, як і інші камені-експонати, давно лежав у селищній початковій школі.

Чімі любив геологію. Про мінерали він дещо вже знав від учительки і свої знання в цій галузі намагався розширити, розпитуючи учительку про все і читаючи книги. Ще в першому класі він почав збирати і фігурні черепашки, і куски кварцу, кришталю, і пелюстки слюди, і гальку з кольоровими прожилками. Свої знахідки Чімі приносив у ярангу і складав у ящики. Товариші по школі частенько приходили подивитись і помилуватися красивими камінцями. Іноді вони й самі приносили якусь цікаву річ. Згодом усі ящики з експонатами Чімі передав учительці, і це стало початком шкільної колекції. Але що ховав у собі кожний з камінців, цього Чімі не знав. І тільки в минулому році йому розповіли про це геологи. Вони почули від чукчів-оленярів про шкільну колекцію і після закінчення своїх робіт прибули у стійбище. Геологи звернули особливу увагу на уламок граніту з блискучими цяточками сірувато-сталевого кольору. Цей уламок якось привіз з Чорного Острова колгоспний завгосп, коли їздив туди за глиною. Геологи вирішили майбутньої весни обов'язково приїхати сюди і насамперед обслідувати Чорний Острів. Навіть частину своїх інструментів вони залишили у селищі.

Чімі закінчував восьмий клас. Як довго тягнувся учбовий рік! Але Чімі терпляче ждав. Закінчаться хуртовини й холод, і першим весняним судном приїдуть геологи. І чекати йому залишалось уже недовго; але непосидючому Чімі бракувало витримки. Це й було причиною тих лихих пригод, які згодом звалилися на нього.

Як тільки навесні відійшла від берегів крига, Чімі втратив спокій. Щодня після уроків він вилізав на високу сопку і довго вдивлявся в море: чи не синіє десь димок довгожданого судна. А що коли геологи передумали і не приїдуть? Так і залишаться незайманими у землі всі скарби. Коли йому урвався терпець і зникла надія, Чімі сам вирушив на острів.

Звичайно, коли б на стійбищі були його батьки, хіба відпустили б вони Чімі самого на Чорний Острів, а особливо навесні, коли від повені часто трапляються обвали та зсуви! Чи далеко до біди! Та батько й мати Чімі більшу частину року працювали в оленярських бригадах у тундрі. А що могла вдіяти з упертим Чімі сама бабуся Гатле! Побурчала вона на нього, побурчала і примирилася; навіть на дорогу йому всяких харчів у торбину поклала.

Чімі узяв з собою геологічний молоток, торбину, пошиту з нерп'ячої шкури, і подався до скелі з виткнутими карнизами та ярусами. Скеля нагадувала величезну чорну підкову, кінці якої спускались у море, замикаючи собою горбастий прибережний майданчик. Біля підніжжя скелі громадилися камені, уламки вапняку, сланцю, що впали з круч. Там, де кінці підкови прилягали до берега, на скелястій стіні видно було западини, глибокі ніші, вириті морськими хвилями. У центральну частину скелі врізувалась довга вигнута ущелина, а праве крило її розсікала тріщина. Вона опускалась униз і обривалася над печерою.

Йдучи понад урвищем, Чімі оглядав обвали, зсуви, скиди. Різні породи траплялися тут, і від кожної Чімі відбивав шматочок і клав у торбину. Часом він зупинявся і, скинувши кухлянку, квапливо починав ритись у купі каміння. Чімі шукав червонястий граніт з блискучими цяточками. Але граніт довго не попадався. Чімі знайшов його метрів за десять від центральної частини скелі, при виході з ущелини, і від радощів застрибав, як молодий олень.

— Знайшов, знайшов! — сміючись вигукував Чімі.

Він без кінця крутив у руках і розглядав камінець, в якому, наче втиснуті пресом, стирчали сірувато-сталевого кольору блискучі крупинки.

Сховавши знахідку, Чімі не поспішаючи обстежив підніжжя скелі. Він разів з десять пройшов по краю урвища, перевіряючи породи, що залягали в нижньому і в сусідніх з ним шарах. Потім Чімі відійшов убік, оглянув високу, майже прямовисну скелю: лише звідти міг зірватися уламок граніту і лише там, нагорі, могла залягати руда. Залишалось одне: лізти на скелю і обдивитись виходи гірських порід. А, може, спочатку піти в ущелину і там пошукати вихід рудоносного шару?

Чімі пробирався вузькою ущелиною, що йшла до центральної частини скелі і чимдалі ставала вужчою і похмурішою. З обох боків