Дикі банани - Аркадій Фідлер

Проїхавши Лаї Чау, ми опинилися на пагорбі, що височів над південно-західним краєм міста. Тут стояли різні адміністративні будинки і казарми, споруджені ще французами: в них розміщалося колись командування так званої четвертої військової території, що охоплювала майже всю теперішню провінцію Тай Мео. На самій вершині гори містилася резиденція французького командуючого, яка досить добре збереглася. Тут нам запропонували квартиру. В цьому великому будинку, що дихав приємною прохолодою, є розкішна зала з кам’яним паркетом і кілька величезних дверей-порталів, які виходять на терасу.

Французи знали, навіщо будували навколо резиденції терасу: краєвид звідси навдивовижу чарівний. З височини, яка підносилася метрів на сто над долиною, видно Лаї Чау, що лежить наче барвиста іграшка на долоні. У цю ідилічну картину вдирається Чорна річка, непокірна посланниця китайських гір. Вона з шаленством напасника бореться з долиною в конвульсивних закрутах, поки знову не впадає в провалля між горами й зникає з очей, женучись за новими завоюваннями.

А гори? Тут вони громадяться вище, енергійніше, ніж раніше, зухваліше здіймаються схилами і глибше падають у безодню. Важко сказати, чого в них більше — прихованої загрози чи лагідної доброти? Але ясно одне: вони чудові. Французи, які збудували цю терасу, щоб милуватися чарівною величчю гір і долини, в останні роки свого панування позирали на ті гори з жахом: крізь заплутані пасма зі сходу потайними стежками просочувалися зловісні сили, що пророкували кінець тогочасним володарям.

Французи, мабуть, частенько поглядали й на північ. Там, на протилежному боці, у вилогах, створених Чорною річкою та її притокою Нам На, на скелястому високому мисі гордовито височіли кілька білих будинків. Так само, як і французькі поселення, вони панували над усією долиною й були показнішими, ніж будинки в місті, а один великий будинок, наче укріплений палац, здавався навіть більшим за резиденцію французького командуючого. Це було гніздо роду Део. Найвище укріплення спорудив син Део Ван Лана перед падінням колоніальної влади. Невже цей дурень був такий засліплений, що не помічав, як невблаганно наближалася історична розплата?

Важко собі уявити більший воєнний ураган, ніж той, що пронісся над країною дванадцяти таїських князівств Сіп Сонг Чо Таї в другій половині дев’ятнадцятого століття. Досить було, щоб на узбережжі аннамської імперії з’явився зловісний димок французьких військових кораблів, як хижацькі ватаги сусідів кинулися на здобич. Вони грабували поселення над Чорною річкою, хапали все, що могли, билися між собою, вони не тільки грабували країну, але часто-густо жерли одне одного.

Батько вісімнадцятилітнього Део Ван Трі, Део Ван Сенг, господар Лаї Чау, коли на його села напали бірманці, тицьнув молокососові до рук шаблю і наказав битись. У Сенга були й старші сини, але Трі він найбільше довіряв. І не помилився, його улюбленець виправдав надії, — і тоді, й пізніше.

Молодий вождь на чолі своїх таї розгромив бірманців так, що ті назавжди втратили бажання вдиратися до Чорної річки. Але згодом виявилося, що Трі не просто хороший воїн і неперевершений шукач пригод, а ще й здібний політичний стратег, видатна індивідуальність з незвичайною особистою чарівністю, що приваблювала людей. Він умів порозумітися з бандами так званих Китайських піратів, які, наче голодна сарана, під назвою Чорних прапорів налітали на країну. Тримаючи їх в остраху, Трі заприятелював з їхніми вождями і як вірний прихильник аннамського двору підбурював китайців виступити проти французьких загарбників. Він своєчасно зрозумів, що найбільшу небезпеку становлять заброди з Європи, і ненавидів їх всією душею. А коли бої з французами розгорілися в Тонкінській Дельті, Трі воював на боці китайських і в’єтнамських загонів.

Сіамці, честолюбні сусіди з півдня, хотіли поживитися під час розпаду аннамської держави. Разом з Лаосом, якому вони вже перед тим нав’язали свій протекторат, вдерлися на землю Дванадцяти князівств і зайняли Дьєн Б’єн Ф, у й Туан Гіао. В той час Део Ван Трі воював у Дельті з французами. Його батько в Лаї Чау як міг зволікав із складанням васальної присяги на вірність сіамцям, а для переговорів надіслав до них чотирьох послів — трьох синів і зятя. Сіамський командуючий допустився підлої зради: він безцеремонно ув’язнив послів і завіз їх з собою в Лаос як заложників.

Родина Део розлютувалася. Део Ван Трі не гаючись примчав з Дельти і, поповнивши свій загін у Лаї Чау, з п’ятьма сотнями головорізів вдерся в Лаос. Але до Луанг Прабанга, королівської столиці Лаосу, він потрапив запізно: заложників встигли вивезти, а забиратися в глиб Сіаму було божевіллям. Отож він, сповнений люті, приписуючи частину провини лаотянцям, наказав вирізати всіх, хто потрапив під руки. Загинув би і король з сім’єю, якби не встиг утекти. Пограбувавши і знищивши дощенту місто, Трі вирушив назад, у В’єтнам, щоб продовжувати боротьбу з французами.

Тим часом французькі війська, переборюючи в Дельті останній опір в’єтнамців, просувалися майже без сутичок у гірські тили. Део Ван Трі двічі перерізав дорогу загонам полковника Перно, але двічі зазнав поразки і не міг уже стримати його переможного маршу. Увійшовши до Лаї Чау — це було в грудні 1887 року, — французи побачили, що місто лежить у руїнах, а все населення пішло в гори. Нічого не добившись, Перно повернувся в Ханой, а над Чорною річкою залишився господарювати Део Ван Трі — тигр, ще більш непоступливий, ніж раніше, до того ж овіяний легендарною славою.

Отоді на сцені з’явився француз Огюст Пав’є. Він не воював із зброєю в руках, а мав» якісь інші засоби. «Завойовником сердець» називали його земляки. І справді, через кілька років він здобув для Франції королівство Лаос без жодного пострілу. У 1888 році Огюст, наче