Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Суд не бере до уваги свідчення негрів, — повів далі адвокат, — бо всі вони — тимчасові раби містера Джонса. Але є спосіб примусити суддю Темпла, як і кожного, хто стріляє в людину, розплатитись і за це, й за лікування.

— І ви, містере Тодд, зробите велику помилку, — втрутилась господиня, — якщо здумаєте тягатися з суддею Темплом, у якого грошей більше, ніж глиці на будь-якій сосні на цих горбах. Він добра людина, чесна й справедлива, з ним завше можна порозумітися, коли до нього з добром. Ні, він не з. тих, кому треба погрожувати судом, аби він учинив по совісті. Тільки одне йому можна закинути — надто мало він дбає про спасіння душі своєї. Він не методист, не католик, не пресвітеріанин і взагалі ніхто. Бо той, «хто не боровся під корогвами істинної церкви на цьому світі, не вийде на парад серед обраних у раю», — як полюбляє говорити мій чоловік, якого ви називаєте капітаном, хоч я знаю лише одного справжнього капітана. А ти, Шкіряна Панчохо, не будь дурнем, не дозволяй хлопцеві судитись — це вас обох не доведе до добра. А він хай приходить сюди, поки плече не загоїться, — у нас для нього завше знайдеться кухоль пива, — і плати не візьмем.

— Оце щедрість! — загомоніли гості, бо з цього товариства ніхто б не відмовився від дармового пригощення.

А мисливець, замість обурюватися через ту злощасну рану, засміявся своїм дивним безгучним сміхом, а потім зауважив:

— Із самого початку, як тільки суддя зліз із саней, я знав, що в нього нічого не вийде з тим його дробовиком. Лише один раз довелося мені бачити добрий дробовик — французьку рушницю на Великих Озерах. Хоч і вдвічі коротша за мою, била вона на сто ярдів — бувало, наб'є стільки птиці, що ми човном її вивозили. Коли я служив під рукою сера Вільяма у форті Ніагара і ми стояли проти французів, усі були озброєні довгостволими рушницями, а це жахлива зброя в руках того, хто вміє стріляти. Та ось капітан знає, він служив у полку Шерлі й повинен пам'ятати, як ми чухрали тоді французів з ірокезами. Чингачгук, чи Великий Змій по-нашому, ну, старий Джон Могіканин, що живе у моїй хатині, був тоді великим воїном і бився на нашому боці. Він також може дещо розповісти, хоч більше діяв томагавком: пальне разок чи два з рушниці й біжить знімати скальпи. Так, тепер не те… Чуєте, лікарю, тоді від Німецьких рівнин до фортів понад Могоком вела лише пішохідна стежка, ну, ще в'ючний кінь де-де міг пройти. А тепер подейкують, ніби збираються там прокладати широку дорогу з воротами поперек неї. І нащо будувати дорогу, а потім її перегороджувати? Колись я полював за горами Кетскілл, і собаки, як попадуть на таку дорогу, так і гублять слід. Були вони, правда, не дуже доброї породи, не те, що старий Гектор, який чує оленя через усе озеро Отсего, — а це півтори милі, я сам виміряв відстань по льоду.

— І чого, Натті, називаєш ти свого товариша таким нечестивим ім'ям? — втрутилась господиня. — Та й зовсім не схожий тепер старий Джон на змію. Краще назвали б його Немвродом[45], все-таки християнське ім'я, в біблії згадується. Сержант якось читав мені розділ про нього напередодні мого хрещення, і як же втішно було чути святі слова!

— Старий Джон і Чингачгук — зовсім різні люди, — заперечив мисливець, сумно хитаючи головою. — Під час війни п'ятдесят восьмого року він був у розквіті літ і дюймів на три вищий, ніж тепер. Якби ви побачили його того ранку, коли ми відкинули французів від нашого дерев'яного форту! Та гарнішого індіанця й світ не бачив! Одягнений тільки в пов'язку, що на стегнах, і мокасини, а розмальований як! Половина обличчя червона, половина — чорна. Голова гладенько виголена, тільки на тім'ї пучок волосся та убір з орлиного пір'я, такого яскравого, наче з павичевого хвоста. Тіло пофарбоване в білі смуги, начебто ребра й інші кістки видно, — Чингачгук був мастак на такі речі. Горда постава, рішуче обличчя, ніж, томагавк, — я не бачив страшнішого воїна! Та й бився він хоробро: наступного дня на його жердині стирчало тринадцять скальпів. А треба сказати, що Великий Змій був завжди чесним і скальпував лише тих, кого сам убив.

— Ну що ж, — зітхнула господиня. — Як війна, то війна, а на війні по-всякому буває. Але, як на мене, то не годиться калічити небіжчиків, і в святому письмі нічого такого не сказано. Але ж ти, сержанте, сподіваюся, ніколи не брав участі в такому гріховному ділі?

— Я мав один обов'язок — лишатися в строю і битися чи впасти від багнета або кулі, — відповів ветеран. — Ми захищали тоді фортецю і майже не виходили з неї, то нам рідко доводилося бачити дикунів, що були на флангах. Але, пригадую, я чув про Великого Змія, бо він був славетний вождь. Тільки не думав я, що побачу його християнином, отакимо старим Джоном!

— Його охрестили моравські брати, вони вміли навертати делаварів, — сказав Шкіряна Панчоха. — Але, як на мене, то, якби індіанцям дали спокій, не дійшло б до такого, що тепер коїться біля витоків двох річок, і ці гори лишилися б добрим місцем для полювання, бо про них дбав би їхній законний власник, який добре ще стріляє і має зір, як у сокола…

Мову його урвав тупіт ніг на ґанку, двері розчинилися, й на порозі з'явилося товариство із «палацу», а за ними й сам старий індіанець.

РОЗДІЛ XIV

Є кухлі, склянки,

А кварта —

Барилечка варта!

За ячнеє зерня,

Вип'ємо, хлопці,

За ячнеє зерня!

Застільна пісня

При появі нових гостей виникла невеличка метушня, і адвокат, скориставшися з неї, непомітно зник. Чоловіки підходили до Мармедюка, віталися, тиснули йому руку й висловлювала сподівання, що «суддя у доброму здоров'ї». Майор Гартман тим часом, скинувши капелюх і перуку, одягнув вовняний нічний ковпак, спокійно влаштувався на канапі й витяг із кишені табакерку. Господар подав йому люльку, майор закурив і, випустивши клубок диму, мовив до господині:

— Петті, тайте пунш.

Суддя, привітавшись з усіма, сів поруч із майором, а Річард зайняв найзручніше крісло в кімнаті. Останнім сів мосьє Лекуа, що ніяк не