Дикі банани - Аркадій Фідлер

— Чудова, цікава байка! — охоче похвалив я Куйєна. — Але ви забули додати, що Бок Сегер пізніше пом’якшав і простив нащадків старшого сина.

— Вперше таке чую! — оторопів Куйєн.

— Ну, як же? Подивіться на одяг са! Він складається з самого шмаття, це правда, але кожен із них має на собі значно більше, ніж набедреник, а жінки так закриті, немов самі себе соромляться!.

Куйєн чи не вперше цього дня посміхнувся.

Ми почали розпитувати наших нових знайомих, куди й чого вони мандрують. Після деякого манірничання вони пояснили мету своєї подорожі. Вона була досить незвична. Одному з них Сію кілька днів тому пощастило і він убив з самопалу оленя-мундчака, тварину в цьому районі майже винищену, більшу за нашу сарну і меншу за оленя. Видно, духи виявляли до Сія особливу симпатію, і радість у хаті щасливця панувала безмірна. Сій, пам’ятаючи старий і вельмиповажний звичай, вирішив найкращу частину дичини віднести тестю і тещі. Відрізавши стегна разом з ногами, він рушив у дорогу, йти треба було далеко, три дні.

Сій, сповнений справедливої гордості, показував нам м’ясо, яке виблискувало різними барвами і досить-таки смерділо, бо сонце вдень пекло по-тропічному, хоч ночі в листопаді прохолодні. На цей знак любові зятя я дивився з належною повагою, але висловив здивування, що Сій односив жертву не сам, а в такій численній компанії. Хіба це було необхідно?

— Необхідно, ха-ха! Необхідно! — засміявся Сій, розвеселивши й інших са.

Виявилося, що тесть Сія — людина заможна, і у нього три свині. За таку увагу зятя він заколе одну свиню, а може й дві, та, певно, не поскупиться на рисову горілку. Бенкет влаштує на славу, буде що попоїсти й випити. А якже Сій сам дасть всьому раду? Він мусив узяти з собою всю чесну компанію — власну родину, кумів з їхніми дітьми та й друзів. Хіба можна про них забувати?..

Коли ми зібралися їхати далі, люди са теж вирушили в дорогу. Все своє злиденне майно вони несли на плечах у кошиках, допомагаючи собі поясом, закладеним на чоло, як роблять це індійці у південноамериканських джунглях. Здавалося, що не кошики, а самі злидні придавлювали їхні голови до землі, але ці люди весело посміхалися.

Наближаючись до Туан Гіао, я мимоволі все частіше поглядав ліворуч на далекі вершини, серед яких звивався кордон Лаосу. Там, у густих, безлюдних лісових нетрях, здається, жили ще, наче допотопні потвори, гігантські буйволи, грізні гаури, велетенські носороги з двома рогами, а трохи далі на півдні все ще водилися, як тисячу років тому, стада диких слонів.

У тій західній країні, наче багатолюдний острів, розляглася долина Дьєн Б’єн Фу. Там, як розповідають міфи, була колиска народу таї, і там, уже без міфів, знайшла свою могилу пиха колоніальних загарбників.

Такі думки снували в моїй голові, коли я оглядав західні краєвиди. Ми під’їжджали до Туан Гіао, звідки перехресний шлях вів до Дьєн Б’єн Фу. Близько полудня здалеку показалися долини і численні хати.

У Туан Гіао ми приїхали пополудні. Це чимале село, адміністративний центр чау, тобто повіту. Війна зруйнувала давнє селище, і тепер в Туан Гіао всі будівлі нові. Хати мешканців зроблено наспіх, просто на землі, їх не встигли ще поставити на палі, як того вимагав звичай таї. Чорні таї, які з’їхалися сюди з різних околиць, відчували себе, мабуть, піонерами на чужій землі. Туан Гіао було останнім великим поселенням чорних таї; дещо далі на півночі жили вже білі таї.

Просторий будинок для гостей, споруджений на узгір’ї в оточенні інших урядових будівель, височів над селищем і розлогою долиною з рисовими полями. Вид з гори — не знаю вже скільки разів і скільки днів я захоплювався ним! — тут був тим привабливіший, чим нижче сідало сонце і чим більше рожевіли гірські схили.

Туан Гіао справляло враження в’єтнамського села. Може, тому, що виникло воно недавно і скидалося на села Дельти з великим чотирикутним майданом, де, напевне, відбувалися різні збори. Сьогодні він був футбольним полем, місцем завзятих змагань в’єтнамських солдатів. Так само, як і в Дельті, — довгий ряд вкритих соломою хатин-мазанок, які притулились одна до одної біля головного шляху. Або отой малюк, що повертається з поля, сидячи на спині покірливого буйвола, малесенька біла плямка на гігантській сірій масі, — він їхав так само без сідла, як їздять в’єтнамські хлопчики. А те, що в цьому селі жили тільки таї, (підтверджував квадратний бамбуковий поміст, встановлений в кутку майдану для славетних любовних конкурсів, хан куонг.

Як тільки ми приїхали в село, Куйєн одразу кудись зник — видно, він почав гарячкову діяльність, щоб не допустити вчорашньої невдачі.

Після обіду, гуляючи за селищем, ми зустріли в долині мисливця, що прямував на полювання в гори з допотопною кремінною рушницею. Немолодий таї трохи знав французьку мову й охоче розповів, що йде полювати на диких курей, яких у цих краях безліч, здебільшого біля підніжжя гір.

— Можна натрапити і на оленів-мундчаків, а' от тигрів і пантер тут немає, — пояснив він і, задоволений, рушив далі. Незабаром з села вискочив хлопчик, наздогнав мисливця, щось йому сказав, і обидва майже