Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

Так промовляючи, він спустився стежкою на лід одного з потічків, які несли свої води в озеро, й, повернувшись, помітив, що юнак чемно допомагає його дочці подолати цю перешкоду. Коли всі щасливо перейшли на протилежний берег, священик повів далі:

— Недобре, любий мій, дуже недобре віддаватися таким почуттям узагалі, а тим паче в такому випадку, коли зло було заподіяне ненавмисне.

— Мій отець добре сказав! — мовив могіканин, раптово зупинившись; ті, хто йшов слідом, мусили теж зупинитися. — Так говорив і Міквон. Біла людина повинна робити так, як її вчили предки, але в жилах Молодого Орла тече кров вождя делаварів, вона червона, й пляму, яку вона залишає, можна змити лише кров'ю мінга.

Містер Грант, здивований цими словами, зупинився й поглянув на нього. В очах вождя він побачив лють і рішучість, і на його лагідному обличчі відбився жах: не таких слів сподівався він від дикуна, що мав себе за християнина. Здійнявши руки догори, він вигукнув:

— Джоне, Джоне! Хіба цього тебе вчили моравські брати? Але ні, — я не можу бути таким несправедливим до них. Вони благочестиві, побожні, добрі люди й не потерпіли б таких: гріховних пристрастей. Ось послухай слів спасителя: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас ненавидить, і моліться за тих, хто зневажає і переслідує вас». Це заповідь божа, Джоне, і той, хто не вважає на неї, не побачить лику господнього.

Індіанець уважно вислухав священика. Вогонь у його очах помалу згас, обличчя злагідніло, але він не відповів нічого, тільки, злегенька хитнувши головою, величним жестом дав знати містерові Гранту, що можна йти далі. Схвильований священик прискорив ходу, могіканин не відставав, але молодий мисливець помітив, що дівчина не встигає за ними.

— Ви стомилися, міс Грант, — мовив він. — Сніг тут не втоптаний, і вам важко йти нарівні з нами, мужчинами. Зійдіть на снігову кору, прошу вас, і зіпріться на мою руку. Ген там жевріє вогник — то, мабуть, ваш будиночок. Але до нього ще далеко.

— Я зовсім не стомилася, — відповів тихий тремтливий голос. — Мене просто перелякав цей індіанець. О, які в нього були страшні очі, коли місяць освітив його обличчя! Але я забула, сер, що він ваш друг, і навіть, судячи з його слів, чи не родич. Та от вас я не боюсь.

Юнак ступив на підмерзлий сніг, що вільно витримував вагу його тіла, і ґречно, але твердо змусив дівчину наслідувати його приклад. Обережно підтримуючи її за лікоть, він скинув шапку, і чорні кучері впали на високе чоло, ніби дозволяючи їй зазирнути в його найпотаємніші думки. Луїза, проте, лише глянула на нього крадькома й прискорила ходу.

— Ви не знаєте цих людей, міс Грант, — сказав молодий мисливець, — а то б вам було відомо, що помста — це одна з чеснот індіанця. Ще змалку їм прищеплюють переконання, що їхній обов'язок — ніколи не прощати образи, і тільки гостинність може стримати їх від помсти.

— Невже, сер, — запитала дівчина, мимохіть вивільняючи руку, — і ви дотримуєтесь таких безбожних переконань?

— Якби ваш шановний батько звернувся до мене з таким запитанням, то досить було б відповісти, що я виховувався в лоні церкви, — але вам я ще скажу, що життя навчило мене забувати кривди. Думаю, тут мені нічого закинути, і сподіваюсь, що так воно й надалі буде.

Кажучи це, він зупинився, держачи свою руку напоготові, і, коли він договорив, дівчина знову сперлася на неї, і вони рушили далі.

Містер Грант і могіканин тим часом уже підійшли до будиночка й зупинилися біля дверей, очікуючи своїх молодих супутників. Священик знову заходився навертати індіанця на путь істинну, а той слухав мовчки, хоч і поштиво. Але ось до них приєдналися міс Грант із мисливцем, і всі зайшли в дім.

Священикове житло стояло серед поля, на значній відстані від селища. Навколо видніли пні, прикриті високими сніговими шапками, і ні дерева, ні кущика поблизу. Вигляд будиночка промовляв про ту саму понуру недовершеність, що така звичайна в нових поселеннях, де все зводиться поспіхом. Зате всередині він справляв зовсім інше враження завдяки чистоті й затишку, що там панували.

Всі опинилися в кімнаті, вмебльованій, як вітальня, хоч тут-таки була й величезна піч з усім кухонним начинням. Кволий вогник свічки, яку засвітила Луїза, здавався зайвим, бо яскраве полум'я, що виривалося з печі, давало змогу добре розгледіти скромну обстановку. Посеред чисто підметеної підлоги лежав строкатий килим з клаптиків — такі килими можна й досі бачити в фермерських домах. Трохи кращий вигляд мали чайний столик, Луїзині п'яльці й старовинна книжкова шафа червоного дерева, але стільці, обідній стіл і решта меблів були дуже прості й дешеві. На стінах висіли вишивані картини й малюнки, причому вишивання, безперечно, були зроблені з деякою майстерністю, хоч і не вирізнялися художнім смаком, а малюнкам бракувало і того й другого.

На одному з вишивань був зображений надгробок, над яким схилилася молода жінка в сльозах, а віддалік видніла церква з романськими вікнами. На надгробку можна було розрізнити написані стовпчиком дати народжень і смертей, і кожний небіжчик мав прізвище «Грант». Тільки глянувши на цей малюнок, молодий мисливець дізнався все, що можна було дізнатися про священикову сім'ю. Він збагнув, що містер Грант удівець, а боязка скромна дівчина, яку він перевів через струмок, — єдина з його рідних, що лишилася жива. Вони зосталися одні-однісінькі на світі, й тому ніжність, з якою Луїза турбувалася про батька, була ще зворушливіша.

Все це молодий мисливець спостеріг, поки товариство мовчки розташовувалося перед веселим вогнем. Але коли всі повмощувались, і Луїза, скинувши легкий плащ із бляклого шовку й капелюшок, які, хоч і дуже були їй до лиця, та мало підходили для такої суворої пори року, взяла стілець і зайняла місце між юнаком і батьком, містер Грант поновив розмову.

— Сподіваюсь, мій юний друже, — сказав він, — ваше виховання викорінило ті мстиві принципи, які ви могли успадкувати, бо, наскільки я зрозумів Джона, у ваших жилах тече кров делаварів. Благаю вас, зрозумійте мене правильно — ні колір шкіри, ні походження самі собою не свідчать ні про які чесноти. І хтозна, може, нащадок народу, що колись володів цією землею, має право, як ніхто інший, ступати по ній з чистим сумлінням.

Могіканин урочисто повернувся до священика й мовив, супроводжуючи свої слова виразними жестами:

— Отче, для тебе літо життя ще не минуло і тіло твоє молоде. Піднімися на найвищу гору й поглянь навкруги. Все, що ти побачиш