Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Спроквола Вайс пройшовся по головній вулиці містечка, поблукав біля пристані. Зеленкувата біля берега вода билась об причал. Далі озеро було блакитного кольору, а ще далі — насиченого синього. Кілька туристів сиділи з мольбертами вздовж берега. На невеличкому катері, що вже відійшов, увімкнули репродуктор, і полинула мелодія задиристої, веселої пісеньки. Ті туристи, що залишилися на березі, махали від’їжджаючим хусточками, дехто взявся фотографувати катер, причал, легенькі прогулочні яхти з трикутниками вітрил. Проти сонця вони здавалися сліпучо-білими і ефектно вирізнялися на синьому тлі неба й озера. Ця святкова картина дратувала Вайса, чомусь навіть ображала. Ач, вирядились, випендрюються один перед одним, шкірять зуби, сміючись. З кулемета по них! Падлюки, сволота… Потрапили б ви мені до рук трохи раніше, в Заксенхаузені. Через фабрику Маркуса Пельца пройшла не одна сотня такого наброду. Пройшла, та не вийшла. Було на кому відвести душу.
Непереможна сила тягла Вайса до вілли. Однак пити хотілося так, що напівдорозі він мусив зайти в тратторію промочити горло склянкою вина. Тут теж юрмилася купа нероб. Порозсідалися з таким виглядом, ніби навічно прикипіли задами до стільців, ніби нема іншої роботи, ніж жлуктати вино та правити теревені. Особливо злостила трійця молодиків, що сиділа через столик від Вайса. Один з них, високий кремезний парубійко, глузливо глянув на нього, щось сказав своїм товаришам, ті озирнулись і зайшлися реготом. Не відчуваючи смаку вина, Вайс спорожнив кухоль і підвівся. Тамуючи лють, він прямував до виходу з єдиною думкою — якнайскоріше забратися звідси. Та коли він проходив повз столик, за яким сиділи ті троє, кремезний виставив уперед ногу. Перечепившись, Вайс заточився і не впав лише тому, що йому пощастило вхопитися за плечі білявого юнака, який сидів спиною до проходу.
— Ти чого на людей кидаєшся? — прохрипів кремезний, схоплюючись на рівні ноги.
— Ви навмисне мене перечепили. — Вайс силкувався говорити спокійно, бо сили, він бачив, були нерівні, до того ж усі троє добре впились.
— Ти дивись під ноги, а не копиль носа! — вигукнув білявий, теж схоплюючись з місця.
Вайс розумів — йому треба було просто піти, не встрявати в бійку, але роздратування, накопичене в грудях протягом дня, шукало виходу. Добре наметикований у Заксенхаузені, він блискавичним рухом садонув білявого по підборіддю, ребром долоні вдарив кремезного по шиї і кинувся до третього. Той позадкував, спиною навалившись на сусідній столик.
— Диви, скажений пацюк! Білий скажений пацюк! — репетував він, вимахуючи поперед себе пляшкою.
Побачивши, що білявий оклигав, а кремезний, звалений влучним ударом, починає ворушитись, Вайс кинувся до дверей, метнувся в якусь бічну вуличку, знов кудись завернув, щоб замести сліди.
Притишив ходу лише біля самої вілли. Обійшов її, за звичкою, навколо, вже зібрався перемахнути за огорожу, аж раптом уздрів довгу постать, що тупцювала біля мольберта, — зробив пензлем мазок і відступає, оглядаючи намальоване.
— Синьйоре! — гукнув Вайс, осяяний хитрою думкою. — Даруйте мою нескромність, але я так кохаюсь у живопису… Чи не дозволите поглянути на ваш етюд? Тільки поглянути, я вам не заважатиму.
Незнайомець кинув на любителя живопису гострий погляд з-під кущуватих брів і невдоволено пробурмотів кілька слів англійською мовою. Вайс її не знав і вирішив те бурмотіння сприйняти за ознаку згоди. Подолавши огорожу і ступаючи так, щоб не прим’яти трави, він наблизився до художника.
З Вайсових уст уже готове було зірватися захоплене «О-о!», та англієць, крутнувшись на закаблуках, зиркнув на непроханого гостя з такою неприхованою люттю, що той, знітившись, відійшов убік і тільки примирливо замахав руками, мовляв, іду, іду, не буду вам заважати.
Така агресивність англійця тільки полегшила Вайсу його задум. Ніби розгубившись, він відступив не до огорожі, а в напрямку будинку і швидко зник за його рогом. Художник, примруживши повіки, довго і підозріло дивився йому вслід, відтак похитав головою, вилаявся і почав збирати свій етюдник.
Та цього Вайс уже не бачив. Його увага була прикута до високого підмурку тильної сторони вілли: маленькі дверцята, приколочені заіржавілими гвіздками, свідчили, що в ньому була якась комірчина, мабуть, для садового реманенту. Отже, приміщення, де можна сховатися загодя, є!
Діставшись «Умебльованих кімнат», Вайс попередив господарку, що сьогодні не вечерятиме і не ночуватиме: зустрів знайомих, ті запросили його взяти участь у прогулянці по озеру, від’їдуть першим катером, тому зручніше перебути цю ніч у друзів, вони живуть близько причалу.
Власниця пансіонату лише знизала плечима:
— Мені однаково, синьйор! Ви заплатили за сім днів, а ночуватимете дома чи не ночуватимете, наших розрахунків не стосується.
— Звичайно, звичайно, — погодився пожилець, хоч йому і шкода було нез’їденої вечері, а може, й сніданку.
День тягся нескінченно довго. Розбурхана уява малювала вже не саму скриньку з листами Черчілля, а й безліч інших скриньок з коштовностями і грошима. Кажуть, Петаччі брала величезні хабарі з усіх, кому треба було звернутись до Муссоліні, кожен прохач, перш ніж потрапити до дуче, проходив через її приймальню. Навряд щоб така передбачлива жінка, почувши, що тхне паленим, тримала всі свої цінності при собі. Частину їх вона, певно, заховала, ї коли вже їй спало на думку замурувати дорогоцінне листування в огорожу… У Вайса свербіли руки, так йому хотілося скоріше дістатися вілли і взятися за пошуки.
Нарешті довгождані сутінки огорнули містечко. Кружним шляхом Вайс дістався околиці, скрадаючись, підійшов до вілли. У будиночку, що стояв поблизу, світилися вікна.
Це неприємно вразило Вайса, вдень халупа справляла враження нежилої. З обережності довелося зайти з боку пустиря. Не випускаючи чемодана з руки, шукач скарбів уліз на огорожу, тихенько опустив свою ношу, потім зсунувся сам. Стрибнути він остерігся, бо кожен власний крок здавався йому неймовірно лунким. Перечекав. Нічого підозрілого. Тоді, пригнувшись і ховаючись в тіні муру, почав обережно просуватися вперед, так, щоб опинитися якраз навпроти помічених
