Заборонена кімната - Фред Унгер
Запрошуємо вас у світ таємниць, інтриг та небезпеки у творі «Заборонена кімната» від автора Фреда Унгера. Цей захоплюючий твір доступний для читання на readbooks.com.ua, вашому надійному партнері у світі літератури.
«Заборонена кімната» — це захоплююча історія про секретну кімнату, яка пильно охороняється впродовж багатьох років. Головний герой випадково дізнається про її існування і вирішує розкрити таємницю, що приховується за дверима цього місця. Але його пошуки зіткнуться з темним минулим, загадковими перешкодами та небезпекою, яка загрожує йому та всьому, що він дорожить.
Фред Унгер створює атмосферу напруження та суспільного підступу, яка ні на хвилину не покидає читача. Його вміння будувати загадки та плести інтриги захоплює з перших сторінок та не відпускає до останньої. Читаючи «Заборонену кімнату», ви перенесетесь у світ таємниць, де кожен крок принесе нові відкриття та відкриє перед вами несподівані зв’язки та історії.
Цей твір зачаровує своєю загадковістю, розкриттям темних таємниць та непередбачуваними поворотами сюжету. «Заборонена кімната» буде зацікавлена не лише любителям детективних романів, але й тим, хто любить зануритися у світ таємниць та вирішувати головоломки.
ЗАБОРОНЕНА КІМНАТА
Роман
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
З німецької переклав Сергій Кобленц
Перекладено за виданням: Fred Unger. Das verbotene Zimmer. Verlag das Neue Berlin. Berlin, 1970.
… одного дня король зібрався в дорогу. Віддав дівчині в'язку ключів і сказав: «Від'їжджаю на три дні. І всі ці три дні ти будеш господинею замку. Ходи всюди, роздивляйся все, але запам'ятай: є кімната, куди я забороняю тобі заглядати. Ось золотий ключ від тих дверей. Забудь про нього. Бо той, хто ті двері відчинить, мусить померти».
І король поїхав. Два дні ходила дівчина палацом, бачила горище і підвали, тільки забороненої кімнати уникала. Одначе не давала їй спокою думка, що ж сховано в тій кімнаті. І третього дня вона наважилась: узяла золотий ключ і відімкнула двері до забороненої кімнати…
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
іч.
Над морі бешкетує вітер, пирхає і стогне, рветься у вікна, періщить по шибках дощовими залпами.
Я сам у кімнаті.
Вимкнув верхнє світло, лише м'яке сяйво маленької настільної лампи плаває острівцем у сутінках, з яких виступають обриси меблів. Три мавпочки — давній мій талісман — сидять навпочіпки переді мною. Посхилявши голови, затулили лапками очі, вуха, роти; нічого не хочуть бачити, чути, нічого не хочуть говорити. Я повертаю їх спинами до себе. З цим покінчено.
— Напиши про все, — порадив Франк. — Напиши так, як було. Щоб цього повік не забули. Бо це й наша вина. Ми покинули дівчину напризволяще.
… Заборонена кімната.
Дівчина розчинила до неї двері. Я стояв поруч. І говорив, говорив, говорив… Ось знову насувається на мене вантажний автомобіль. Світло, тіні, брязкіт скла, постать велетня. Вищання шин. І — кінець.
Кінець?
Уже минуло десять днів. Тепер говорять вони. Прокурори, судді, адвокати. Зграя чорних круків — галасують, лицедіють, але один одному око не виклюють. А ті, інші, повтікали. Все поховано в купі паперів. Вони спростовують, вони брешуть. І жоден з них не бажає знову розчинити ці двері.
Це мусять зробити інші.
Бо нічого не скінчилося.
… У вікна періщить дощ. Надворі ніч. За вікнами заплава світла. Каскади барв. Спалахи. І на стінах вогняні знаки: «Мене, текел, фарес» — зважено, підраховано, визначено…
2
Ще кілька днів тому я був співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».
Конторою керує доктор Фассбендер-старший, людина, чий мізерний зріст перебуває у повному протиріччі з репутацією, якою він користується серед своїх клієнтів. Його клієнтура — всі поважні й впливові люди. Самого доктора — почесного президента багатьох клубів і члена щонайменше п'яти спостережницьких рад — вважають зіркою серед адвокатів вищого гатунку.
Про обох Саллівенів нагадує лише назва фірми та ще портрети в позолочених рамах, що висять у салоні для прийомів. Старший Саллівен помер 1956 року, а його брат трохи згодом повернувся до свого маєтку в Каліфорнії. Чи бере він діяльну участь у справах фірми, не знаю. Як наймолодшому адвокатові фірми, мені, певна річ, такі службові таємниці не звіряють.
Навіть Кріс, мабуть, нічого про це не відає, хоча існує дуже мало речей, які б залишалися поза її увагою. Бо Кріс — секретарка шефа. Вона гарна з лиця, досить розумна, дуже високої думки про себе і… моя родичка. Батько її, директор банкірського дому «Девріент і компанія», доводиться мені одночасно опікуном і дядьком. Саме він улаштував нас обох до «Саллівена, Фассбевдера і Саллівена».
Наше місце — в приймальні Фассбендера-молодшого.
Кріс передруковує мої довідки і висновки, часто пригощає мене кавою і має очі, наче навмисне створені для того, щоб виводити з рівноваги чоловіків з персоналу нашого бюро. На щастя, це все літні пани, яких мало цікавлять дівочі очі. Кріс для них — особа лише в розумінні цивільного кодексу, бо ніяких заслуг перед юриспруденцією у неї нема.
— Зайди до шефа, — сказала Кріс.
Була субота, кінець робочого дня. Погода — найгидотніша. Мене морозило. До того ж я не виспався.
— Він замовив кави?
— Ні. А що?
— Кава — це те, що мені зараз вкрай потрібно.
— Похмілля?
— Трохи є.
— Де тебе знову носило?
— Не будь такою цікавою.
— А вона хоч гарненька?
— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?
— Ні. Краще вже йди.
Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.
Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими.
