Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Як і гадав Вайс, за ними ховалася комірчина, захаращена граблями, лопатами, сапками, ще якимсь інструментом. Була вона настільки низька, що залізти до неї можна було лише зігнувшись у три погибелі. Вайс спробував випростатись сидячи, але голова його відразу вдарилася в дощату обшивку. Наражаючись на якісь вістря, він заходився розчищати місце, де можна було б більш-менш зручно лягти, нарешті намацав згорнутий шланг для поливання, трохи його розсунув і примостився на ньому. Тверда гума врізалася в ребра, руки, ноги, смерділо порохом і пліснявою, від земляної долівки тягло вогкістю. Якби не світло в тій халупі, звичайно, можна було б залишити тут чемодан, а самому сісти на повітрі, біля підмурка. Та Вайс боявся й носа вистромити, навіть прочинити дверцята. Обстановка впливала так, що всі його райдужні мрії з кожною хвилиною блякнули, натомість народжувався страх. Чому в будиночку поруч вілли горить світло? Чому опинився в садку той художник-англієць? І чи художник він взагалі? Може, з тих приватних детективів, що, кажуть, нишпорять тут повсякчасно. І чи не дивна поведінка самого Черчілля, який у перше повоєнне літо надумав відпочити на озері Гарда, розташованому не так уже далеко від вілли Петаччі? Що, як вілла перебуває під повсякчасним неофіційним наглядом англійців? Жало страху встромлялося все глибше, Вайс витягнув свій пістолет, перевірив його, підняв запобіжник. Що б там не було, а він не відступиться від свого, не дасться в руки живим.

Навколо панувала тиша. Вухо не вловлювало ніяких підозрілих звуків. Шкреблися миші в кутку комірчини, співали цикади, час від часу подавав голос якийсь нічний птах, під подувами вітру шелестіло листя, здалеку долинало валування самотнього пса. Звичайні звуки ночі.

Коли минула північ, Вайс вирішив — чекати годі! Обережно виліз зі схованки. Нічна прохолода відразу освіжила голову. Розім’яв заклякле тіло. Зняв плащ, пістолет поклав у кишеню штанів. З собою взяв лише щуп, після деякого вагання захопив і ніж, він буде потрібний, щоб зробити позначку на огорожі. Намацавши місце, можна буде повернутися й за ломом, а поки що він тільки заважатиме.

План пошуків був ретельно обміркований ще вдень. Почати від брами і посуватися праворуч, старанно обмацуючи мур сантиметр за сантиметром, але робити лежачи. Це трохи утруднить просування, зате з зовнішнього боку його ніхто не зможе помітити.

Розпластавшись у високій траві, Вайс поплазував до муру. Ось він уже і під надійним його захистом. Шорстка холодна стіна, здавалось, пульсувала під долонею. Ну!..

Надівши навушники, Вайс приклав щуп до стіни. Як і слід було чекати, біля брами не поступило жодного імпульсу. Хто ж стане готувати схованку біля входу, тут кожен перехожий може помітити муляра. Мабуть, вона десь проти вікон головного фасаду. Може, відразу шукати там? Ні, потрібна система. У кожних пошуках потрібна система. Крок за кроком, дуже поволі, гадюкою звиваючись у високій траві, Вайс посувався вздовж муру, виставивши вперед щуп. Він мовчав… мовчав… сто бісів його батькові, мовчав…

Передихнувши і охолодивши спітніле чоло в свіжій гущавині трави, Вайс поправив навушники і знову поплазував. Від припливу крові стукало в скронях, шуміло у вухах. Почали боліти лікті й коліна. Серце ж гупало так, що, здавалося, відлунювала земля.

Навпроти головного фасаду довелося знов перепочити. Тут найімовірніше місце, отже, треба зосередити всю свою увагу. Притулившись спиною до стіни, Вайс сів, зробив кілька дихальних вправ. Допомогло. Так він посидів хвилин зо три, тамуючи нетерпіння. Перед тим, як повзти далі, перехрестився, — так робив лише в дитинстві, коли батько брався за пасок, щоб відшмагати його за якусь провину. Щуп слизнув по стіні, ще, ще… І раптом гаряча хвиля крові знов ударила в голову: щуп озвався! Не вірячи самому собі, Вайс відривав його від стіни, знов прикладав. Безумовно, так — мембрани навушників ожили!

Не тямлячи себе від щастя, спробував колупнути розчин між камінням ножем. Шматочок застиглого цементу відвалився, але глибше лезо не йшло. Без лома не впоратись! Не в силі більше себе стримувати, Вайс пригнувся і прожогом кинувся до комірчини. Озирнувся. Прислухався. Нікого. Тиша. Так само бігцем повернувся до стіни. Поплював на долоні, хоч вони й так були мокрі від поту. Налігши всім тілом, загнав лом у розколину, виколупану ножем. Ех, якби можна було вдарити по головці лома бодай каменюкою! Уявивши собі, яка від того пішла б луна, вжахнувся, ще дужче наліг усім тілом на знаряддя, що тримав у руках, почав розхитувати камінь кладки. Даремно! Спробував загнати лом під низ каменя, він лише слизнув із скреготом по стіні. Той скрегіт пролунав у вухах, мов грім. Притиснувшись до стіни, перечекав, тоді знов почав длубати цемент ножем. Загнав у щілину лом. Вгору — вниз, вгору — вниз, вгору — вниз… Долоні горіли так, ніби на них злізла вся шкіра.

Нарешті посипався цемент і по боках, камінь ворухнувся. Вибиваючись з останніх сил, загнав лом глибше, вчепився в нього обома руками й повис, підібравши ноги. Ага-ага, піддаєшся! Якщо взяти тепер згори… Та згори брати не довелося. З несподіваною легкістю великий, плескуватий камінь вислизнув з свого гнізда і глухо вдарився об землю. Силою інерції кинуло додолу і Вайса.

За якусь долю секунди він підвівся па ноги. Просунута в отвір рука схопила щось невеличке й напівкругле. Підкова! Чорт забери, вони замурували в огорожу підкову па щастя! Ще не вірячи власним очам, Вайс нишпорив в отворі, обдираючи до крові нігті, дряпав каміння.

«А може, далі, за підковою… може, підкову саме тому тут і замурували… Ще раз перевірити щупом…»

До щупа його рука не встигла дотягнутись. Хтось ударив його по плечу, яскраво блимнув гострий промінь електричного ліхтарика, засліпивши Вайсові очі. Інстинктивно він відскочив у бік. Та ліхтарик уже погас. На тлі стіни вимальовувалися лише три темних постаті.

— Диви, знову білий пацюк! — скоріше з подивом, ніж з погрозою, вигукнув найнижчий з трьох.

— А-а, це ти, падлюко! — проревів найвищий і найкремезніший. — Зараз я тобі покажу, як вживати недозволені прийоми!

Темна