Степовий найда - Френсіс Брет Гарт
«Степовий Найда»: Легенда Про Хоробрість та Нескорену Природу
У безмежних просторах американських прерій розгортається одна з найвражаючих історій про те, як природа може виховати справжнього лицаря — «Степового Найду». Цей шедевр Френсіса Брета Гарта вражає своєю відвертою любов’ю до природи та неймовірною вмінням розповідати про найнеймовірніші пригоди.
Головний герой, Найда, виріс у найнепримітнішому селищі, проте його доля обрана. Ще з дитинства він відчув по собі призвання захищати цей безмежний простір від небезпек та викликів, що несе природа. З кожним днем він виростає все сильнішим, набуває мудрості природи та вчиться бути справжнім героєм.
У цій книзі не просто описуються пригоди, це сповідь та виховання справжнього лицаря. Читаючи книгу, ви переноситеся у світ безмежної прерії, де кожен кущ, кожен вітерець, кожна павутина — це частинка живої душі цього неймовірного краю.
«Степовий Найда» — це не просто книга. Це шлях, який допомагає нам знову відкрити для себе велич природи та її непереможну силу. Це своєрідний путівник у неймовірний світ, де кожен кущ може приховувати в собі найвеличніше диво.
На readbooks.com.ua ми віримо у силу книги як вікна у найчарівніші світи. Тут кожен знайде свою історію, свою пригоду. Ми впевнені, що «Степовий Найда» стане вашим невичерпним джерелом натхнення та духм’яної краси природи.
Завітайте на readbooks.com.ua та дозвольте книзі відкрити для вас світ нових можливостей та неймовірних пригод. Тут кожна книга — це ключ до найвидатніших світів та нескінченний джерело натхнення. Наша мета — допомогти вам знайти вашу історію серед тисяч неймовірних пригод та найвеличніших світових шедеврів.
СТЕПОВИЙ НАЙДА
Малюнки В. КОЛТУНОВА
РОЗДІЛ І
Сіра похмура рівнина простягається аж до обрію, набираючи вдалині блідоблакитного відтінку; де-не-де на її сірому фоні вирізняються темніші плями, схожі на маленькі озера. Часом зустрічається чорне вигоріле місце, де поряд з купкою попелу можна побачити клапоть газети, стару ганчірку або якусь бляшанку. А далеко попереду, низько над степом — темна смуга, яка ввечері зникає, ніби вростає в землю, а вранці, з першими променями сонця, з'являється знову — завжди на тій самій відстані і висоті.
Весь час посуваєшся вперед і вперед, і починає здаватись, то їдеш невідомо куди, що кожного разу на ніч повертаєшся на старе місце: той самий краєвид, ті ж самі люди навкруги, та сама постіль, і зверху спускається та сама набридла чорна запона. В роті й на губах — смак крейдяної пилюки, на руках — пісок; і нестерпна спека, і пахне худобою.
Таке враження справляла Велика прерія[1] на двох дітей, що їхали влітку 1852 року в критому, запряженому волами переселенському фургоні, з глибини його зацікавлено позираючи на всі боки.
Ось уже два тижні вони їдуть по цій безкраїй рівнині, і кожного дня — одна і та ж сама картина, яка не викликає у дітей захоплення, але й не набридає їм. Можна йти поруч з фургоном, і тоді нічого не побачиш, крім свого каравану. На брезенті одного з фургонів написано великими чорними літерами: «Вперед, в Каліфорнію», а на другому — «Рий, копай або помирай». Але жоден з цих написів не здавався дітям жартом, можливо тому, що веселощі зовсім не в'язалися з серйозними обличчями людей, які з кожним днем ставали все більш похмурими і пригніченими.
І все ж враження дітей були не зовсім однакові. Старший з них, хлопчик років одинадцяти, видно, не встиг ще звикнути до мандрівного переселенського життя, для дівчинки ж, якій можна було дати років сім, все це стало вже звичним. Їжу тут готували простішу і не таку смачну, люди поводилися незалежно і просто, навіть грубо, — так здавалося хлопчикові. А говорили вони так, що він не завжди навіть розумів, про що йде мова. Спав він, закутавшись у ковдру, не роздягаючись. Ніхто не цікавився, чи він чистий, і, щоб умитися, треба було самому роздобувати десь воду й рушник. Та він був ще малий і не журився; просто це було незвично. Він їв і спав добре, і таке життя здавалось йому веселим і забавним. І лише зрідка в його дитячій свідомості прокидалося неясне почуття, що його скривдили. І хоч він ні з ким про це не говорив, почуття це не залишало його, тихо жевріючи десь в глибині серця.
Для цих людей він був сиротою, якого далека родичка його мачухи просила переправити з Сен-Джо в Сакраменто до іншого родича. Мачуха навіть не проводжала хлопця і доручила цю справу своїй родичці, в якої він останнім часом жив, і було ясно, що вона просто хотіла здихатися хлопця. Здається, він і сам це розумів. На яких умовах ці люди погодилися виконати таке доручення — хлопчик не знав. Він лише пам'ятав, що йому велено поводитись в дорозі якнайкраще, бути корисним, і залюбки, хоч часом і невміло, він брався за всяку роботу. Усі навколо нього працювали і він нічого прикрого в цьому не вбачав. Мандрівне життя нагадувало йому чудесний пікнік, який затягнувся довше, ніж звичайно. Місіс Сілзбі, мати його маленької супутниці і дружина начальника каравану, ні в чому не віддавала переваги своїй дитині перед чужою. Передчасно змарніла, хвороблива, завжди заклопотана, вона не знаходила часу, щоб приголубити дочку, а коли гнівалася, то гримала на обох однаково.
Задній фургон важко скрипів, похитувався і повільно посувався вперед. Ледве переставляючи ноги, повільно брели воли, здіймаючи хмару куряви, що стелилася по обидва боки дороги. Всередині фургона діти гралися в «магазин». Дівчинка вдавала з себе багату й вибагливу покупницю, хлопчик, сидячи за прилавком, — скринькою з-під цвяхів — продавця, торгував усім, що потрапляло під руку, продаючи речі, залежно від обставин, під власною або вигаданою назвою. Покупниця щедро розплачувалася з продавцем сухими бобами і клаптиками паперу, за здачу правили маленькі смужки розірваного папірця. Коли запас товарів вичерпувався, у продаж поверталися продані товари, але під іншою назвою. Незважаючи на такі сприятливі для комерції умови, торгівля йшла мляво.
— Можу запропонувати вам тканину високої якості, подвійної ширини — чотири центи за ярд[2], — говорив хлопчик, трошки підвівшись і впираючись кінчиками пальців
