Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Забери в нього пістолет! — гукнув здоровань тому, хто надбіг.
Важка ступня розчавила Вайсу пальці, пістолет випав. Згадавши про ніж біля отвору в стіні, Вайс крутнувся. Тепер усі його зусилля були спрямовані на те, щоб підкотитися до цього отвору. Вчепившись нападнику зубами в підборіддя, він пручнувся, і обоє підкотилися до стіни. Здоровань ревів від люті й болю, бо зуби суперника все глибше вгризалися йому в тіло.
— Та бий же його, бий, чого ти стоїш! Це не пацюк, а бульдог! — люто вигукнув здоровань.
Вайс устиг помітити, як над головою його майнуло щось схоже на палицю. В останньому зусиллі він випростав руку й схопив, як йому здалося, ніж. Але то був не ніж. То була підкова.
Так з затиснутою у руці «підковою щастя» його і знайшли наступного ранку жителі Донго.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Коли сон не бере
Велике місто огорнула нічна темрява. Її не здатні подолати напівпригашені ліхтарі. Вони вихоплюють з темряви лише невеличкі, тьмяно освітлені цяточки простору навколо стовпів, і від цього тіні будинків здаються ще глибшими, а самі будівлі зливаються в суцільну непроникну стіну. Дуже рідко, подекуди їхню чорну німоту, мов крик про допомогу, проривають прочинені вікна, за якими ще не згасло світло. Хтось не спить…
… Горить нічник у кімнаті Маріанни. Він освітлює тільки узголів’я, у кімнаті ж панує напівморок, який поглинає контури знайомих з дитинства речей. Через це почуття відчуження від усього, що досі було сталим світом дівчини, більшає. Як дивно може ущільнитись час! Маріанні здається, ніби між позавчорашнім і сьогоднішнім днем пролягли роки, і її серце, розкрите для радощів, мов розтулена долоня, зібгалось у пересохлу грудочку. Дмухни на неї — і вона розлетиться на порошинки, лишивши у грудях саму порожнечу. Батько й мати не розуміють, що з нею коїться, вважають, що вона тужить за Рамоні. Знали б, вони, як мало він для неї тепер важить. Навіть не мало, взагалі не існує. Мучить її інше — думки про життя і смерть. Досить було б не наспіти вчасно Фреду, і її б не стало. Все лишилося б, а її не було. Ніби з шкільної дошки начисто стерли написане. Що ж таке тоді життя? Кудись же мусить подітися все те, що було твоїм єством? Якщо все зникає, виходить, все знецінюється: добро і зло, справедливість і несправедливість, правда і неправда. їх зрівнює, приводить до одного знаменника смерть… А хіба варто жити без правди, без віри в її вічність і непорушність? Батько каже, що вона мало не загубила свою безсмертну душу, прирікши її на вічні тортури. А що таке вічність? Щось незбагненно безкінечне. Бо скільки б не посувалася людина вперед у вивченні всесвіту, однаково лишатиметься попереду непізнане. Отже, людині, всім людям разом, ніколи ні за яку ціну не дізнатися всієї правди. Вона завжди тікатиме в безкінечність… Як важко все це збагнути! Гірке почуття безпорадності проймає душу. Стіни кімнати ніби враз розсунулися, викинувши Маріанну в неозору пустелю. І сипучі піски сумнівів засипають її, засипають так, що й дихати вже несила…
… Зелений низько нахилений абажур ховає в тіні голову Умберто Вісконте. Тінь розмила зморшки на обличчі, й воно скидається на застиглий, почорнілий від часу іконописний лик. Живими здаються лише очі — в їх гарячковому блиску безсоння двох сповнених роздумів ночей. Сторінка за сторінкою він переглянув усе своє життя і розумів тепер, у чому схибив: дієву любов до ближнього він силкувався втиснути в куці рамки догми: тут боже, а тут людське. Був час, коли він мало не переступив цієї межі. Включившись у рух Опору, діяв поруч комуністів, вбачаючи в них могутню силу, єдино послідовну в своїй боротьбі з фашизмом. Висновки, яких тоді дійшов, його злякали, мов страус, він по війні сховав голову у звичну сферу релігійних обмежень. В його очах ці обмеження були вуздечкою, що допоможе тримати народ. Проти кого ж ти йшов? Проти самого себе?.. Навіть єдине своє дитя віддав у науку до святенників, яких сам зневажав. І от наслідки: вони зростили з неї тендітну квітку, що під подихами життя мало не зламалась. її могла зірвати кожна простягнута до неї рука… Умберто Вісконте сторожко прислухається. Але з кімнати Маріанни не долинає ні звуку. Хвала мадонні, дівчинка спить!
… Никає з кутка в куток своєї кімнати Джузеппе. Він силкується обміркувати те, що мусить сьогодні написати, та ніяк не може зібратися з думками. Його душить гнів, він усе ще під враженням пережитого вдень приниження. Насмішкувата, зверхня посмішка Фреда пече його, наче дотик розпеченого заліза. І певен же, сволота, що Джузеппе злякався його! За інших обставин хай би спробував стріляти, хай би робив що завгодно, один-два прийоми самбо — і лежав би лантухом на підлозі. А фото… Дозволили б обставини… Нічого, він йому цього не подарує! Мине не так багато часу… Рвучко повернувшись, Джузеппе підходить до маленького столика, що править йому за письмовий, і, підсунувши незайманий аркуш паперу, починає писати…
… Джованна щойно повернулася з кабаре і не встигла не те що покластися в ліжко, а навіть стягнути з себе сукню. її нудить від випитого вина, на оголених плечах вона відчуває липкі дотики чужих рук, що тягли її після кожного виступу до столиків. Пити з відвідувачами кабаре входить в її обов’язки співачки. І, певно, не тільки пити. Власник кабаре, синьйор Джуліо, сьогодні недвозначно натякнув, що їй
