Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Коли Вайс спустився вниз, шофер уже змінив камеру і, сидячи в машині, жував бутерброд, запиваючи його кока-колою просто з пляшки. Побачивши свого пасажира, він загорнув рештки їжі в газету і впхнув їх у кишеню.
— Поїхали?
Вайс мовчки хитнув головою. Ще з римського досвіду він знав: варт озватися до водія словом — і не матимеш спокою до кінця мандрівки. А йому не хотілося ані говорити, ані слухати. Хотілося зосередитись. Так мовчки вони і їхали далі вузькою дорогою, що тягнулась уздовж озера. Чорна асфальтована її спина була подзьобана ще не вилікованою віспою війни — вибоїнами і ковдобинами. Подекуди асфальту зовсім не було, тоді щебінка, вилітаючи з-під коліс, кулеметними чергами била по споду машини. Дорога звивалася біля самої води, повторюючи всі абриси берега. Іноді скелі відтісняли її, вона гадюкою плазувала вгору і звідти, наче з розгону, знову збігала да озера. Траплялось, громаддя граніту зовсім перетинало шлях, не даючи змоги податись ні праворуч, ні ліворуч, тоді вона вгризалася в камінь, пробивала його тунелем і продовжувала далі свій біг. На дорогу селища нанизувались так часто, що іноді важко було збагнути, де закінчується одне і починається друге. Ось гроно одного містечка звужується, лише окремі будинки розсипано вздовж шосе назустріч їм, немов котяться такі ж будиночки іншого, сусіднього селища, — вони переплелися, і ось уже нове гроно терасами розташованих будинків нависло над дорогою. Окремі будинки скочувались в озеро і стояли в ньому по коліна у воді на високих кам’яних фундаментах. Ще частіше крізь зелений заслон садів і парків, крізь грати огорож ледь визирали білі вілли з клумбами, басейнами і тенісними кортами. Ці вілли не збігали до води й не чіплялися за виступи скель, а привільно розташовувались на рівних зручних ділянках. Зрідка траплялися старовинні каплички. Складені з так-сяк обтесаного каміння, вони навіть не скидались на творіння людських рук і так органічно вписувались у місцевість, що, здавалось, були створені самою природою.
— Зараз Донго, — попередив шофер і почав насвистувати якусь мелодію, радий, що нарешті збудеться похмурого пасажира.
Вайс засовався на сидінні — близькість мети схвилювала його. Синь озера, звивиста дорога, брунатні, майже чорні скелі, все, що недавно викликало інтерес, утратило поетичне забарвлення, відступило, перестало існувати. Враз спітніли долоні, і живчик біля скроні стривожено застукав: «Дон-го… Дон-го… Дон-го…»
Ось і перші будинки. Містечко нічим не відрізняється від бачених дорогою: такі ж розташовані терасами будівлі, такі ж білі в зелені садів вілли, хіба що на менш крутих схилах.
Помітивши на одному з будинків табличку «Умебльовані кімнати», Вайс наказав зупинитись. Ціни перевершували всі найгірші його побоювання. Знітивши серце, довелося скоритися, ще й за тиждень наперед оплатити повний пансіон. Грошей залишилося так мало, що ледве вистачало на зворотну дорогу.
Два дні пішло на спостереження і вивчення підходів до вілли. Вона стояла на околиці Донго самотньо, і лише один будиночок, маленький, обшарпаний, нахабно розташувався поруч іменитої сусідки. Втім, і сама ця іменита сусідка мала вигляд вкрай занедбаний. Та не позабивані дошками хрест-навхрест двері й по відсутність шибок у багатьох вікнах надавали віллі такого нежилого вигляду, а буйна, непритоптана парость трав і бур’янів, що оточили будинок суцільним килимом. Навіть приступки ґанку зеленіли мохом, крізь тріщини на сходинках проросли кущики кульбаби і в’юнкої березки. Здавалося, сама природа рушила на приступ цієї забутої людьми будівлі. Під подихами вітру зелений килим навколо будинку коливався, і тоді крізь його товщу проглядали абриси колись доглянутих алей, нині занедбаних — ними давно ніхто не ступав.
У тутешніх жителів вілла мала недобру славу. Коли Вайс, розпитуючи про ту чи ту споруду, ніби ненароком згадав про самотню віллу на околиці, господарка пансіонату неохоче відповіла:
— А цур їй, пек! Не хочу проти ночі й згадувати. Ми, місцеві люди, не забобонні, та воліємо обминати її стороною. Знаєте… — жінка раптом урвала мову і з похмурою підозрілістю глянула на співрозмовника. — А чому це вас зацікавила ця вілла? Може, й ви з тих, що никають біля неї? Ах, тут ступали ноги дуче, ах, тут вправлялася на роялі і співала бідолашна Петаччі!.. Тьху на них! Клац, клац апаратами, а чого, спитати, клацати? Неприкаяні душі страчених не сфотографуєш.
— Які душі? Щось ви кажете незрозуміле
— Та їхні ж… — Господарка пансіонату нахилилась до Вайса і пошепки вела далі: — Святий хрест, сама бачила, як уночі там блукали якісь вогники! І не одна я, бо таке траплялося не раз і не два. Ну, самі зважте, хто б міг там блукати опівночі? На віллі ж ні цурочки, з якою ж метою хтось туди полізе? Це Він і Вона ходять, гнані власними гріхами…
Вайс недовірливо посміхнувся, та, враз збагнувши, що таке тлумачення подій на віллі йому на руку, глибокодумно зауважив:
— Багато незбагненного є на світі, синьйоро! Тішимо себе думкою, що все осягнули, а насправді… — Вайс покрутив головою і зітхнув.
Зітхання було щиросердим. «А що, коли хтось мене випередив? — майнуло в думці. Та тут-таки він себе заспокоїв: — Якщо шукають у домі, то не знають про огорожу, куди замурували дорогоцінні листи». Проте слід поквапитись. Цієї ж ночі приступити до пошуків. От тільки: як винести з собою знаряддя? Свердло з міцної сталі ніж можна покласти в кишені, невеличкий лом сховати під плащем. А як бути з щупом? Певно, листи сховано в якомусь металевому ящику чи футлярі; щоб їх не пошкодила волога, отже, без щупа не обійтись. Вихід єдиний — винести його в чемодані. Удати, ніби виїхав пароплавом оглянути озеро, а самому з чемоданом причаїтись у гущавині садка, може, в якомусь льосі,