Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
…У просторому, добре вмебльованому номері готелю на віа Націонале смокче через соломинку ядучо-зелений напій містер Хейєндопф. Він устиг добре випити в барі, але уява про те, як можна проводити вільний час, у нього поєднується лише з двома поняттями: спиртне і жінки. І оскільки з жінкою йому сьогодні не пощастило, довелося вдовольнитися пляшкою і бокалом. Поклавши ноги в капцях на стіл, Хейєндопф солодко мружить очі, цілком задоволений усім на світі: цією рідиною, містером Гордоном, який дав йому п’ятиденну відпустку, і, звичайно, самим собою, бо лише власна кмітливість напоумила його поїхати в Рим, де антикварного мотлоху — хоч греблю гати. Але зараз він не думає про ті кілька дрібниць, хоч їх устиг купити майже за безцінь, якщо рахувати на долари, а не на ліри. Вийшло так, наче він вийшов надити маленьку рибку, а впіймав кита! Ну, ще не впіймав, але безперечно впіймає, бо, вздрівши здалеку Сомова, який сідав у машину, кинувся за ним навздогін і дізнався, де той мешкає. Жалюгідний пансіонат, у ньому може жити лише людина, справи якої в цілковитому занепаді. Що ж, тим краще. Легше буде спокусити його роботою під началом містера Гордона. Саме такі спритні хлопці йому вкрай потрібні.
І він не поскупиться на винагороду за цінне для них надбання. Та й для службової кар’єри Хейєндопфа це матиме значення. Отже, завтра… Потягуючись і солодко позіхаючи, обранець фортуни містер Хейєндопф, якому в усьому так щастить, прямує до ліжка…
…Прокинувся і ввімкнув світло Григорій. Він не пам’ятає, що йому снилося, але по тому, як тоскно стискається серце, розуміє — снилася рідна домівка. Вхопитися хоча б за краєчок цього сну і впірнути в нього назад, бодай уві сні побувати на рідній землі. Він простягає руку, щоб знову погасити світло, і враз її спиняє. Не треба себе розмагнічувати. Зніми з полиці книжку і почитай. Поглянь, скільки в тебе добрих розрадників! Григорій сьогодні ночує в спорожнілій оселі Матіні. Мартін забрав з собою лише кілька медичних довідників, кілька нових журналів. За всім іншим він приїде потім. Розкошуй, хлопче, на всю губу, бери перший-ліпший том, он їх скільки вишикувалося на стелажах. Чи матимеш і ти колись змогу зібрати собі бібліотеку? Григорій підводиться і любовно проводить рукою по спинках книжок. Ось воно, безсмертя! Навічно закарбовані в чорних рядках найтонші порухи людської душі, політ думки, звернені до нащадків сподівання. Матеріалізація особистості автора, вічно присутнього серед живих… Перемагаючи спокусу взяти щось з останніх новинок, Григорій зупиняє свій вибір на всесвітній історії Шлютера. У другому томі йдеться про Німеччину, це саме те, що йому треба. Заглянувши в минуле народу, легше зрозуміти його сучасне. Знову поклавшися в ліжко, Гончаренко заглиблюється в читання. Однак читати таку солідну розвідку в італійському перекладі важко. Явно бракує запасу слів. Григорій плутається в довгих періодах. Щоб збагнути їх зміст, доводиться напружувати увагу, одне речення перечитувати по кілька разів. Книжка лежить на ковдрі розгорнутою палітуркою вгору, а думки вже блукають далеко від неї, линуть слідом за Агнесою, Ірене й Матіні, які зараз десь у дорозі. Раптом спливають у пам’яті побіжно кинуті ним слова в останні хвилини прощання: «Ага, мало не забув: прочитаєте листа, я його лишив у бюварі на столі». Матіні не сказав, від кого лист, а Григорій не встиг спитати, бо вбігла Стефанія, збуджена клопотами, що завжди передують від’їзду, почала наполягати, щоб чоловіки допомогли їй щось спакувати. Так і вислизнули ці слова з пам’яті, могли й зовсім забутися… Кілька аркушиків поштового формату, списаних німецькою мовою. Прочитавши тільки звернення, Григорій глянув на підпис. Лютц! Любий Карл… єдина людина серед зграї хижаків, в яку потрапив Григорій, опинившись у Сен-Ремі.
«Мартін, друзяко, бісів ти хлопець, тобі й невтямки, як я зрадів, діставши твою адресу! — писав своїм розгонистим почерком Лютц. — Стоїть оце навпроти мене пляшка добрячого бренді (з такої нагоди, як зустріч з давнім другом, я дозволив собі таку розкіш), два повних келихи, я потроху відпиваю з одного і цокаюсь з другим, уявляючи, що тримаєш його в руці ти. От тільки не вистачає твоєї сумовито-іронічної посмішки, а вона мені ой як потрібна в моєму собачому бутті.
Товпляться слова й товпляться, просто пхнуться на папір, і я просто не знаю, з чого почати, — стільки поназбирувалося всячини з того часу, як ми з тобою бачились востаннє. Курт, з яким я здибався, розповів мені про твої прикрощі, і я радий, що вони минулися, бо в житті, де все тече і все змінюється, непоправним і справді непорушним є лише одне — смерть. Розповім тобі про безглузду загибель нашого спільного друга Генріха фон Гольдрінга. Випадково мені до рук потрапила паршивенька газетка — випускалася в одному з таборів для інтернованих німців, — з неї я дізнався, що Генріха стратили за збройний напад на солдата окупаційних військ. Повідомлення було офіційним, отже, його вірогідність не викликає сумнівів. Не буду писати, як боляче це мене вразило. Я дуже любив Генріха, хоч, признаюся, не завжди розумів, чим він керується у деяких своїх діях. Та однаково його дружба дала мені дуже багато. І не тільки в цьому справа — взагалі боляче й сумно, коли однією порядною людиною стає на
