Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Мабуть, годиться розповісти тобі про себе. Якщо писати лише про факти і події, в які вклалося моє життя, то їх не так уже й багато. Був інтернований, незабаром випустили. Осів у Берліні — його західній частині, бо саме там знайшов свого старшого брата, єдиного, хто лишився живим у нашій сім’ї. Проте з братової домівки довелося втекти, щоб не слухати нудних напучувань добропорядного бюргера. Тепер живу як репетитор в одного з своїх учнів. Ага, я ще тобі не сказав, що викладаю в школі молодим белбесам історію. Заробляю не те щоб багато, а на скромне прожиття вистачає. Тим більше, що за репетиторство одержую кімнату й харчі і, уяви, навіть… ласку господині. Отже, маю коханку, яку не люблю і яка, певно, не любить мене, бо стрибає в гречку з нічого робити, можливо, щоб помститися чоловікові, котрий никає десь по світах. Бридко це все страшенно, а порвати не вистачає сміливості. По-людському шкода жінки, дуже припав, мені до серця хлопчина, лагідний, допитливої вдачі. Він захоплюється живописом, мріє стати художником, тільки навряд батько йому це дозволить, принаймні так гадає Берта…

Ось тобі факти. Нічого особливо страшного ніби й нема. А воно є, Мартін, є! І безсонні ночі, і страх, і сум’яття в душі. Тут уже не відкараскаєшся кількома словами. Погано мені, Мартін, так погано, що й словами не змалюєш! Тому і стоїть оця пляшка на столі, і, признатися, є ще кілька порозтикуваних по схованках, про що моя люба господиня навіть не здогадується. Колись на аеродромі біля Сен-Ремі один з милих наших жартівників спіймав чи то мишу, чи пацюка, я вже не пам’ятаю, облив бідне звірятко бензином і пустив його бігати по льотному полю. А нещасне створіння взяло й шугнуло в літак. І так спритно, що ніхто того й не помітив. Літак, звісно, згорів. Отаке нині коїться і в Німеччині. Злочинні руки не скупляться на пальне, щоб підпалити молоді серця, і буде з того те саме, що сталося на аеродромі,— живі смолоскипи димом пустять все навколо. Я кажу лише про молодь, бо стикаюся з нею найщільніше і вболіваю за неї найбільше. Попри це мучать мене і думки про власну персону. Ти знаєш мою вдачу — тюхтій, і годі! Якби хтось штовхав мене в потилицю, може, й пішов би я проти течії, а тепер тільки й того, що ляпаю руками по воді, не наважуюсь вийти на глибоке. Даремно мої колеги поглядають на мене скоса, з мене боєць, як куля з г…, пробач за таке порівняння… Ех, любий друже, любий друже, думав вилити тобі душу, а слова, мов кістка, застряли в горлянці. Може, тому, що сам не пережував усе як слід? Далебі, так. Тому пробач за це слиняве послання. І не думай, ніби винна витому пляшка, яку я встиг вихилити. Присягаюся, ні! Живи здоровий і напиши мені про себе. Надсилай листи на головпоштамт, до запитання, бо коли писатимеш за місцем мого проживання, лист може потрапити не до моїх рук, а до ніжних пальчиків фрау Берти. Отже, чекаю на відповідь. Обнімаю тебе, друже! Ех, шкода Генріха, так шкода! Пам’ятаєш наші розмови втрьох і суперечки? Ще раз бувай здоров! Зичу тобі повну торбу щастя. Фортуна ж бо проживає в ваших місцях, і до тебе, як до співвітчизника, вона, може, буде милостивіша, ніж до мене. Твій Карл Лютц».

Поволі, дуже поволі згортав Григорій аркушики листа. Бідолашний Карл! Зараз йому нелегко, і це добре. Душевний біль, як і всякий біль, — сигнал, пересторога: чатуй, звідси насувається небезпека! Здоровий організм відповідає на такі сигнали захисною реакцією… Це так, але, щоб мобілізувати захисні сили, найчастіше потрібні й ліки. А він де їх шукає? У пляшці?

Світло в кабінеті Матіні довго не згасало. Григорій никав по квартирі, знов лягав. Роздуми не давали спокою…

У пансіонаті на Григорія чекала несподіванка.

Таємниче притишивши голос, господиня повідомила синьйора Фреда Шульца, що протягом сьогоднішнього ранку двічі заходив якийсь іноземець, скоріш за все американець, і дуже цікавився, хто з пожильців-німців у неї зупинився. Вона мусила назвати ім’я шановного синьйора, бо справді ж, з німців живе у неї лише він, а вона жінка самотня і не хоче наражатися на неприємності, бо пансіонат — то її хліб, і коли вона…

— Який він з себе? — перервав її Григорій, намагаючись не виказати свого занепокоєння.

— О, з вигляду дуже пристойний синьйор, такий собі… — Жінка покрутила пальцями, не знаючи, як змалювати іноземця, в зовнішності якого не було нічого примітного. — Середнього зросту, здається, шатен, обличчя, як би вам сказати… Та що ж це я! — схаменулася вона. — Він залишив вам цидулку, ще конверта в мене попросив.

Недбало засунувши листа в кишеню, Григорій піднявся до себе в кімнату і лише тоді надірвав конверт. У ньому була поспіхом написана коротенька записка:

«Отже, ви тепер Фред Шульц? Це завдало мені клопоту, та не зменшило радості від перспективи побачитися з Вами. Слово гонору, це так! Тому рівно о сьомій я зайду потиснути Вашу руку й запросити Вас повечеряти разом десь у гарному куточку. Ол райт! Щиро прихильний до Вас Девід Хейєндопф».

«Хейєндопф? Чому він опинився в Римі і звідки дізнався про мою персону? Бува, не посланець він від Думбрайта?»

Саме таке припущення здалося Григорію імовірнішим, і він подумав, як вдало вийшло, що всі справи злагоджено, і навіть касету з плівкою, на якій зафіксовано списки, передано за вказаною полковником адресою. От тільки як поведеться Джузеппе? Дзвонити на віллу не хотілось, якщо приїхав Рамоні — сам його відшукає,