"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— Тобто як «ненавмисне»?

— Я не знав, що це модель.

— Не знав? Чим же ти її вважав? Перепілкою?

З лівого Васькового ока скотилася сльоза і затрималася на кутику рота. Він швидко злизав її.

— Ко… кондором вважав, — прошепотів він ледь чутно.

— Ким?

— Кондор… Кондором…

— Ану, розкажи до ладу. Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Васько мовчав.

— Не хочеш говорити?

— Хай він розповість, — сказав Васько і кивнув на Дмитрика.

Моделісти присунулися ближче й затихли. Дмитрик потер долоні і, всміхаючись, почав.

— Розумієте, діло, значить, було таке. Іду я вночі ловити рибу. Зі мною, значить, оцей Васько та його сестра. Ну, тут, звичайно, вони мені плетуть усілякі рибальські побрехеньки, що в їхній річці можна наловити три кілограми риби, але це справи не стосується. Отже, значить, ідемо. Раптом над нами пролітає якась велика тінь, перелітає через річку і зникає на одному дереві. І отут цей «герой» починає кричати: «Це кондор! Це якийсь загадковий птах! Собою пожертвую для науки, а його підстрелю!»

Дмитрик розійшовся. З великим гумором він розповідав про те, як Васько й Нюся йшли на «полювання», як Васько, напівмертвий від жаху, кричав над урвищем «гей» і як він у самих трусах почав переходити річку, але, злякавшись, повернувся.

Розповідав він так дотепно, що моделісти аж заходилися від сміху. Навіть сердитий Аббас став усміхатися. Навіть сам Васько всміхнувся слабкою, жалюгідиенькою усмішкою.

Посміювався й полковник, тримаючи в зубах цигарку. Що далі посувалася розповідь, то він частіше поглядав на Васька, і тоді в глибоко запалих темних очах його під кошлатими бровами спалахувало щось ласкаве.

Коли Дмитрик почав розповідати про саму битву з небаченим птахом, полковник, сміючись, обняв Васька і поплескав його по плечу.

— … Наш «герой» бабахнув удруге, його «кондор» розпався, і от вам наслідок, — закінчив Дмитрик, плавним жестом показавши на розбиту модель.

Довго в натовпі стояв такий гамір, що нічого не можна було розібрати. Одні щось говорили, інші все ще сміялися. Дмитрик, розчервонілий, задоволений собою, обмахувався кепкою. Васько стояв, опустивши плечі, і здавалося, що він навіть схуд за ці кілька хвилин.

— Цікаво! — сказав полковник, коли галас трохи: затих. Він здув з цигарки попіл і звернувся до Дмитрика: — Ти, я бачу, людина дотепна, тобі на язичок не потрапляй. Але ось що мене цікавить: адже ти теж не знав, що це модель, так?

— Не знав, — сказав Дмитрик.

— Не знав, що це модель, і був певен, що це не кондор. Що ж ти тоді думав: що це було таке?

Дмитрик перестав обмахуватися кепкою.

— Я… я взагалі нічого не думав… Я взагалі…

— Стривай, стривай! Як же це «нічого не думав»? Не думає дерево, камінь, слимак, а людина ж завжди що-небудь думає.

Моделісти неголосно засміялися. Дмитрик почервонів.

— Я, звичайно, бачив, що це схоже на птаха, але я ж знаю, що таких великих птахів не буває.

Полковник дивився на Дмитрика, ледь посміхаючись:

— «Схоже на птаха, але таких птахів не буває». Отже, перед тобою було якесь загадкове явище… І ти навіть не спробував його дослідити. Так?

Дмитрик мовчав. Мовчали й люди, що обступили його, чекаючи, що він відповість. Але Дмитрик так нічого й не відповів.

— Яке ж ти маєш право сміятися з товариша? Ти от сидів склавши руки та критикував, а він у цей час діяв. Він же був певен, що це якась жива потвора, і не побоявся вийти на неї з дробовиком. Нехай він помилився, але він був героєм в ту мить, відважним дослідником, а ти ким був?

— А внаслідок модель усе-таки знайшлася, — голосно сказав хтось з моделістів.

— Так, — підхопив полковник, — модель знайшлася. Її вчора випустили перед самим заходом сонця, не розраховуючи, що вона залетить далеко. Але вона пішла й пішла… Льотчик, що погнався за нею, загубив її: сонце в очі світило. Модель рекорду не поставила, але результат показала добрий.

— А якби твій друг виявився таким самим, як ти, знаєш, що могло трапитися? — сказала дівчина в комбінезоні. — Першим поривом вітру модель скинуло б у річку, і шукай вітра в полі!

— І не було б у Аббаса ні моделі, ні цінного подарунка, — додав хтось із моделістів.

— Аббасе, подякуй мисливцеві!

— Аббасе, попроси вибачення!

Аббас узяв Васькову руку й двічі сильно трусонув її.

— Дякую! Прошу вибачення!

Моделісти почали розходитися. Полковник знову обняв Васька за плечі.

— Ти на літаку літав? — спитав він. Васько похитав головою.

— Ну, ходімо, я тебе влаштую.

Через п'ять хвилин життя планерного старту йшло звичайним порядком.

Моделісти бігали полем, тягнучи за собою планери на довгих тонких шнурах — леєрах. Білі, блакитні, жовті, сині птахи злітали в небо і, відчепившись від леєрів, починали ширяти.

Дмитрик, похмурий, насуплений, брів по аеродрому, засунувши руки в кишені штанів. Іноді він зупинявся, знизував плечима й неголосно промовляв:

— Безглуздо!

Почувся гуркіт мотора. Низько над Дмитриком промчав учбовий літак. Це Васько злітав у небо.

Тієї дощової ночі зовсім близько від містечка бухкали гармати. Фашисти були за дванадцять кілометрів. З маленької станції щойно пішов останній ешелон, який повіз у тил жінок, старих та дітей.

Коротко постукуючи, пройшли теплушки, проповзли довгі пасажирські вагони з ледь помітним світлом у замаскованих вікнах; процокала відкрита платформа із зенітним кулеметом та