"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклав з російської ВАДИМ ДУБЕНКО

Малював МИХАЙЛО ПОПОВИЧ, ОЛЕКСАНДР ШАХГЕЛДЯН[1]

Перекладено за виданням: Юрий Сотник. Невиданная птица, «Детская литература», 1964.

Тієї суботи, прийшовши із школи і пообідавши, я дістав із шафи саморобний кінознімальний апарат і взявся до свого звичного діла: завів пружину апарата, націлив порожній, без плівки, апарат на кицьку, яка вмивалася посеред кімнати, і натиснув на спуск. Апарат затріскотів; кицька подивилася на мене довгим поглядом, позіхнула, потяглася й пішла під ліжко. Я почвалав на кухню і наставив рамку видошукача на маму, яка мила посуд. Кінокамера знов затріскотіла. Мама тяжко зітхнула й похитала головою:

— Господи! Ох і набрид же ти мені із своїм апаратом!

Я теж зітхнув і поплентався геть із квартири. У дворі на лавочці сиділа бабуся. Перед нею катали бляшаного самоскида двоє малюків. Я навів свою камеру на них.

— Усе тиркотить і тиркотить! — прошамкотіла старенька. — Інші діти книжки читають чи бавляться собі, а цей усе тиркотить і тиркотить…

Більше я не тріскотів. Я повернувся додому, сховав свій апарат, сів коло столу й понуро замислився.

Минуло вже десять днів, як я з татовою допомогою змайстрував свою кінознімальну камеру та проектора до неї. Вийшла моя камера непоказною, але перша ж плівка, знята нею, виявилася цілком пристойною.

Відтоді й почалися мої муки. Татко купив мені два мотки плівки. Перший пробний моток я зопалу перевів на всілякі дрібниці, а коштував він не так уже й мало. Я пообіцяв татові, що більше не змарную жодного кадрика. Я поклав собі: на плівці, що залишилась у мене, зняти таку бойову, таку захоплюючу кінохроніку, щоб усі глядачі були вражені.

Кілька днів я тинявся із своїм апаратом по місту, сподіваючись, що трапиться сяка-така пригода, але нічого не траплялось. Я остобісів усім родичам та знайомим, розпитуючи їх, чи, бува, не готується де-небудь цікава подія, але так ні про що й не дізнався. Моточок плівки лежав незайманий у шухляді мого стола, а сам я втішався тільки тим, що наводив порожній апарат то туди, то сюди й примушував його тріскотіти на холостому ходу. Цим тріскотінням я теж усім набрид, та й самому собі добряче надокучив.

Задзеленчав дзвінок. Я вийшов до передпокою, відчинив двері й побачив свого двоюрідного брата, п'ятикласника Владика Аникєєва. Я відразу здогадався, що у Владика щось скоїлося. Заняття в школі давно закінчились, а він був з портфелем в руках. Крім того, звичайно солідний, охайний, він мав зараз якийсь розтіпаний вигляд: пальто його було розхристане, комір гімнастерки розстебнутий, а великі круглі окуляри сиділи на носі криво.

— Драстуй! Діло є! — сказав він, похмуро глипнувши на мене, і став скидати пальто.

— Із школи? — спитав я.

— Ага!

— Чом так пізно?

— Збір проводив.

— Загону?

— Ні, з третьою ланкою.

Владик пройшов до кімнати і став розглядати в дзеркалі своє обличчя.

— П-падлюки! — процідив він крізь зуби.

Тільки тут я спостеріг, що праву дужку його окулярів зламано, а через щоку тягнуться чотири подряпини.

— Ти наче бився, чи що? — спитав я.

— Розбороняв, — пробурчав Владик, не відриваючись од дзеркала.

— Кого розбороняв?

— Третю ланку.

— Оце-то ланка! На зборі побилися?

— Ні, опісля. — Владик поправив на носі окуляри, але вони тут же знову з'їхали набік.

— А що ж то за збір був у вас?

— На тему «Дружба допоможе в навчанні та в праці».

Я гепнувся на диван і зареготав. Владик одійшов від дзеркала.

— Тобі смішки, звичайно, а мене як голову на кожній раді дружини проробляють. — Він сів на стільця, розставивши ноги і обіпершись руками об коліна. — Словом, пумо ближче до діла. Твій апарат працює?

Я відразу перестав сміятися:

— Працює.

— І плівка є?

— Є. Тільки небагато. Моточок один.

Владик пильно дивився на мене крізь перекошені окуляри.

— Кінохроніку зняти хочеш? Бойову!

Тут я вже зовсім насторожився:

— Авжеж, хочу! А що саме?

— Бійку. Справжню. Четверо хлопчаків битимуться і, можливо, троє дівчаток.

Я так і підстрибнув. Я просто вухам своїм не вірив, що мені так поталанило.

— Владику! Ти не брешеш? Хто битиметься? Де? Коли?

— Завтра о дев'ятій ранку. В парку. Третя ланка битиметься.

— Знов третя ланка!

— Еге! Стривай, я тобі змалюю обстановку. — Владик присунувся із стільцем ближче до мене. — Розумієш, у нашому загоні з дружбою не зовсім гаразд. Ми з Люсею, нашою вожатою, за один тільки місяць два заходи по впровадженню дружби провели: збір загону на тему «Відмінно вчитись і міцно дружити» та літературну вікторину на тему «Класики світової літератури про дружбу». Ми з Люсею і самі замучились і всіх замучили, готуючи ці заходи, а дружба й досі не на висоті. Надто в третій ланці. З нею просто лихо та й годі! Як перегризлися через щось улітку, розбилися на два табори, то й досі воюють. Ми з Люсею