"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник
— Стій! Хто йде? — пролунав раптом уривчастий окрик.
Хлопці наче прикипіли до місця.
— Вклепалися! Патруль! — прошепотів Слава.
— Хто йде? — пролунало в пітьмі голосніше й тривожніше.
— Це… ми… — нерішуче сказав Мишко.
— Хто «ми»?
— Радянські громадяни, — пояснив Слава.
— Які ще там громадяни? Лягай!
Клацнув затвор гвинтівки. Хлопчики, не мовивши й слова, плюхнулися на землю. У цей момент чийсь бас проказав:
— У чім річ, Симаков?
— Ходить там хтось, товаришу караульний начальнику. Я поклав його.
— Гей! Хто там є? Відповідай! — голосно наказав бас.
— Радянські громадяни. Школярі, — повторив Слава, трохи підвівши голову.
— Ану, Жиров… За мною!
Почулися кроки. На мить спалахнуло світло кишенькового ліхтаря й засліпило дітей. Ліхтар тут же погас. Хлоп'ята побачили перед собою двох червоноармійців.
— Хто такі? Як сюди потрапили? — спитав один з них басом.
Хлоп'ята підвелися. Мишко зовсім розгубився і мовчав. А Слава поправив кепку і заявив рішучим тоном:
— Ми… Нам до командира треба.
— До якого командира? В якому питанні?
— Добровольцями хочемо вступити.
— Жиров, чуєш? — сказав бас товаришеві. Потім звернувся до хлоп'ят: — Та-ак! А батьки ваші де?
— Поїхали. Евакуювалися вони.
— А ви ж як?
— А ми зосталися.
— Втекли?
— Зовсім не втекли, — збрехав Слава. — Просто нас відпустили, і край.
— Воювати відпустили?
— Авжеж.
Червоноармійці зареготали.
— Он воно, Жиров, як! Що ж тепер робити?
— Черговому треба доповісти, товаришу сержанте.
— Черговому? Гм! Правильно! Ходімо до чергового. Нехай розбирається… Ну, вояки, ходімо!
Вони повели хлоп'ят лісом, зрідка на мить освітлюючи ліхтариком дорогу, і незабаром зупинилися біля вузької темної щілини в землі.
— Заждіть тут.
Сержант опустився в щілину дерев'яними східцями. За кілька хвилин його голос почувся звідкись ліворуч:
— Жиров! Давай їх прямо до лейтенанта.
Хлоп'ята за допомогою Жирова спустилися в щілину і пішли по ній, зачіпаючи плечима глиняні стіни.
— Славо! Правда, зовсім, як у справжніх окопах? Еге? — прошепотів Мишко.
Щілина вела під невисокий земляний пагорб. Стало зовсім темно. Та ось Жиров відчинив якісь дверцята, і всі троє опинилися в світлій землянці, обшитій дошками. Її освітлювала електрична лампочка.
У землянці було двоє військових. Один, у командирській шинелі, з протигазом і польовою шкіряною сумкою, стояв, прихилившись до стіни. Другий, смаглявий, кучерявий, з чорними вусиками, з цигаркою в зубах, сидів за маленьким столиком.
На петлицях в обох військових хлоп'яга помітили по два квадратики.
Військовий з вусиками підвівся.
— Це і є ваші герої? — спитав він Жирова.
— Так точно, товаришу лейтенанте.
Лейтенант пильно подивився на хлоп'ят і злегка всміхнувся.
Велика чорна Славина кепка так низько з'їхала на лице, що з неї виднілися тільки ніс та підборіддя. З рукавів його бушлата та з Мишкового пальта стікала вода. Панчохи, штани, черевики у хлопчиків були перемазані глиною. Обидва стояли принишклі, нерухомі.
— Воювати, кажете, зібралися? Так?
— Воювати, — почулося з-під кепки.
Лейтенант повернувся до військового біля стіни:
— Що ж, черговий, споряджай з ними зв'язкового — та й у місто.
Хлоп'ята засмучено перезирнулися.
Той, кого лейтенант назвав черговим, задумливо постукував цигаркою по цигарниці.
— У місто, то в місто, — сказав він повільно, — ну, а далі що? Батьки їхні виїхали. Дитячі установи евакуйовано. Куди зв'язковий з ними подінеться?
Лейтенант пройшовся по землянці, заклавши руки за спину:
— Гм! Це ще невідомо, поїхали чи не поїхали. Можливо, герої втекли з дому, а їх тепер розшукують на вулицях.
Він зупинився перед Славою і підняв козирок його кепки:
— Ану лиш, друзі, по правді: втекли?
— Зовсім ми… — почав був Слава.
Та лейтенант перебив його:
— Стоп! Зажди! Ви прийшли в армії служити. Так? І от з першої вже зустрічі брешете командирові. Навіщо нам такі бійці, які обдурюють командирів? Ні! Ви вже краще відверто: з дому втекли?
— З поїзда, — ледь чутно відповів Слава.
— Ми з поїзда втекли, — повторив Мишко.
— Ну от! Це інша річ!
Лейтенант знову пройшовся і став перед черговим, заклавши руки за спину.
— Ну й деньок! Що не година, то й нова морока!… — Він помовчав. — Що ж, залишити їх поки що на свою відповідальність, та й доповісти майорові? Чи перепаде?.. Може, й перепаде. Але куди їх подіти? По місту вже дві години б'ють, а тут поки що тихо.
Лейтенант замислився. Хлоп'ята стояли, не ворушачись, тільки зрідка перезирались.
— Гаразд… Жиров!
— Я вас слухаю, товаришу лейтенанте!
— Відведіть їх до телефоністів. У них місце є. Доведеться сказати старшині, щоб… ну, ніби як зарахував би їх на постачання…
Пробираючись навпомацки по темному ходу, хлоп'ята в захваті щипали і штовхали один одного. Слава голосно шепотів:
— Розумієш, що означає «зарахувати їх на постачання»? Це означає — прийняли. Значить, усе, готово!..
Вони потрапили до іншої землянки, освітленої тьмянішою лампочкою. Тут уздовж стіни йшли нари, на яких, закутавшись у шинелі, спало душ з восьмеро червоноармійців. Посеред землянки стояла залізна грубка. Було тепло й трохи душно.
Жиров показав на вільний тапчан праворуч від дверей:
— Нумо, лягайте тут. Зараз повечеряти вам роздобудемо. І щоб тихо було! Люди сплять.
Він хотів піти, але тут один з червоноармійців прокинувся, сів, обхопив коліна
