"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

Мишко часто задихав, стримуючи сльози, Слава почув його і вдав, що спить.

Хлоп'ята прокинулися тому, що хтось розштовхував їх і покрикував:

— Гей! Друзі! Вставайте!

Над ними стояв червоноармієць у шинелі, з гвинтівкою.

— Лейтенант наказав вам одягтись і бути напоготові. Нікуди без наказу не виходити. Ось. Снідайте.

Він поставив на нари казанки, поклав хліб і вийшов.

Хлоп'ята сіли, кліпаючи заспаними очима. Тільки через якийсь час вони прокинулись остаточно і пригадали, де перебувають.

Землянка була майже порожня. Лише незнайомий боєць, якого хлоп'ята вночі не бачили, спав, не скинувши шинелі, не розстебнувши пояса з підсумком.

Важкий, майже безупинний гул ішов, здавалося, звідкись з-під землі.

Дошки на нарах здригалися. Часом за дверима чулися квапливі кроки, рідкі, уривчасті голоси.

Хлоп'ятам стало тривожно й водночас весело. Натягуючи ще непросохлий бушлатик, Слава сказав:

— Щось там, нагорі, діється особливе. Так, Мишку?

— Знаєш, що діється, Славо? Певно, бій точиться.

Вони одяглися, сіли поруч: один з мішечком за спиною, другий — з портфелем у руках. Голоси і кроки в проході стихли. Тільки голос телефоніста, швидкий, напружений, чіткий, усе ще долинав у землянку:

— Марс! Марс!.. Алло, Марс! Дайте сто чотирнадцять!.. Калуга слухає! Єсть, товаришу лейтенанте… Марс! Алло, Марс!..

Слава сплигнув на підлогу, трохи прочинив двері, прислухався і знову зачинив їх.

— Нікого немає, — сказав він. Мишко пильно подивився на нього:

— Славо… Як ти гадаєш, навіщо нам веліли одягтись і бути напоготові?

— Звідки я знаю навіщо!

— Славо! А що як нам завдання хочуть дати?

— Яке ще там завдання?

— Ну… ну, донесення яке-небудь віднести.

— Наставляй кишеню! Так і дадуть донесення незнайомій людині!

Вони замовкли. Нестерпно повзли хвилини, десятки хвилин, а по хлоп'ят ніхто не приходив. Гул назовні посилився. Іноді землянка здригалася так, що лампочка, яка висіла над стелею, погойдувалася. Червоноармієць, що спав, раптом сів на нарах, прислухався і вийшов за двері, навіть не глянувши на дітей.

Піднесений настрій у хлоп'ят минув. Їм стало тоскно і трохи страшно. Що діється там, нагорі? Чому всі такі збуджені? Чому ніхто не звертає на них уваги, наче всі забули про них?

І тут діти помітили, що телефоніст тривожно, голосно вже кілька хвилин повторює одне й те слово:

— Марс! Алло, Марс!.. Марс! Марс!.. Марс!.. Алло! Марс!..

Настала пауза. Потім неголосно прозвучали слова:

— Марс не відповідає, товаришу лейтенанте… Так, схоже, що перебитий, товаришу лейтенанте… Єсть, товаришу лейтенанте!

— Славо! Агов, Славо! — сказав Мишко.

— Чого?

— Славо, що таке «Марс»?

— Планета, звичайно.

— Я не про те. Тут що таке «Марс»?

— Тут? — Слава подумав. — Назва якась таємна. Може, штаб так називається.

— І він тепер не відповідає?

— Не відповідає.

Хлоп'ята присунулися один до одного ближче.

— Славо… А що як… що як від того, що він не відповідає, все пропало?

Слава похмуро дивився на носки своїх калош.

— І дуже навіть може бути, — сказав він повільно.

— І, може, фашисти вдеруться сюди?

— Може, і вдеруться. Може, нас і переб'ють тут усіх через півгодини.

Після цього вони довго сиділи, майже не розмовляючи, нерухомі, насторожені, прислухаючись до голосу телефоніста, марно намагаючись уловити в його уривчастих фразах щось втішне.

Так минуло годин зо дві, а може, зо гри. І тут нова несподіванка впала на хлоп'ят: електрична лампочка, що горіла весь час не блимаючи, раптом погасла, і в землянці настала кромішня пітьма. Першої хвилини приятелі не здригнулися, не поворушилися. Потім Слава уриваним голосом покликав:

— Мишко! Мишко! Ти… тут?

— Славо, я тут… Славо, знаєш що? Славо, ходімо звідси… Га, Славо?

Слава не відповів.

— Славо, ходімо знаєш куди? Ну, хоч би до лейтенанта ходімо. Скажемо йому що-небудь… Нехай він нам хоч завдання якесь дасть… Славо, вже краще там, нагорі, гинути, ніж тут, наче миші. Ходімо, Славо!

По проходу хтось пробіг. Слава доторкнувся до Мишкової руки:

— Тихо! Чуєш?.. Може, по нас?

Обидва затихли. Відчинилися двері. Схвильований голос крикнув у пітьмі:

— Сержант Смирнов тут? До лейтенанта!

Збентежені приятелі мовчали.

— Нема його, чи що?

Кроки віддалилися. Минуло хвилин зо дві. Щось особливо важко гримнуло нагорі. Слава сплигнув з нар:

— Ходімо!

Кілька секунд вони пихтіли, застрявши у вузьких дверях, в які полізли одночасно, і нарешті вискочили у хід сполучення.

Тут було майже так само темно. Лише десь далеко ліворуч пробивалося кволе денне світло. Обмацуючи руками глиняні стіни, Слава пішов у той бік, Мишко рухався за ним, тримаючись за його бушлатик.

Незабаром вони помітили двері, відчинили їх і опинилися в землянці лейтенанта. Там горів ліхтар «летюча миша». Лейтенант стоячи розмовляв з двома незнайомими командирами. Усі обернулися і подивилися на дітей.

— Ну? Що вам тут треба? — різко спитав лейтенант.

Приятелі мовчали і не рухалися. Тільки Мишко розгублено погойдував портфелем.

— Хто вам дозволив виходити із землянки? — майже крикнув лейтенант. — Чому розгулюєте без дозволу?

Слава відкрив рота, щоб заговорити, але тут у двері постукали.

— Увійдіть! — сказав лейтенант.

Через високий поріг переступив той самий винахідник чудесного велосипедика, з яким познайомилися цієї ночі хлоп'ята.

— Сержант Смирнов за вашим розпорядженням з'явився, товаришу лейтенанте, —