"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— У штабі зараз нікого немає, — сказав хлопчина. — Ідіть на поле, там спитаєте планерний старт.

Хлоп'ята пішли на аеродром.

День був ясний, сонячний. То тут, то там на широкому полі майоріли блакитні прапорці з білими літерами на полотнищах. Кожний такий прапорець позначав місце запуску моделей певного класу, і біля кожного прапорця можна було нарахувати кілька десятків авіамоделістів. Тут звучала і російська мова, й естонська, й узбецька, й українська… Тут були студенти і студентки, військові, хлопчики і дівчатка в піонерських краватках, тут були і літні люди, які годилися в батьки цим хлопчикам та дівчаткам. Одні кудись поспішали, несучи в руках гарних птахів, зроблених з планочок та цигаркового паперу, другі повзали на животі й на колінах по низенькій траві, щось налагоджуючи в своїх тендітних апаратах, треті стояли, піднявши обличчя до високого неба і стежачи за польотом моделей.

Над головами хлоп'ят з легеньким скрекотом пролітали мініатюрні літаки з гумовими моторчиками, безшумно линули моделі планерів усіх кольорів та розмірів. Один такий планер, знижуючись, дзьобнув Дмитрика в потилицю. Іншим разом товаришам довелося тікати від моделі з бензиновим мотором, яка завередувала і з страшенною тріскотнявою кружляла над землею.

Найдовше хлоп'ята затрималися біля прапорця з літерою «С» на полотнищі. Тут стартували «схемки» — найпростіші моделі, в яких фюзеляж замінено на чотиригранну планочку.

Одна з дівчаток, на вигляд трішечки старша від Нюсі, підняла над головою непоказну «схемку» і, підтримуючи пальцями пропелер, обернулася через плече:

— Іване Андрійовичу, зазначте мені.

Чоловік, що стояв біля прапорця, натиснув ґудзика секундоміра. Дівчинка випустила модель, і та дуже швидко набрала висоту. Дівчинка побігла полем слідом за «схемкою». Спершу за моделлю стежив тільки чоловік із секундоміром. Але та летіла далі й далі, дівчинка вперто бігла за нею, й авіамоделісти, що були на старті, один за одним підводили голови, починали стежити за польотом. Коли модель стала ледь помітною цяткою, а дівчинка — маленькою плямкою, чоловік із секундоміром припав до окулярів стереотруби, установленої на тринозі. Минула ще хвилина.

Люди навкруг захвилювалися:

— Літак!.. Модель зникає!.. Давайте літак!

Чоловік з секундоміром одірвався від труби і побіг до старенького «УТ-2», що стояв неподалік.

За хвилину літак з ревінням промчав над стартом і полинув у той бік, куди полетіла «схемка».

— Дмитрику, бачив? — тихенько обізвався Васько.

— Що «бачив»?

— За такою нікчемною моделлю цілий літак послали!

— А ти як думав? Може, вона рекорд поставила, а ніхто не знатиме. Ходімо!

Хлоп'ята рушили далі по аеродрому.

— Дмитрику!

— Що тобі?

— Дмитрику, нікому не скажеш, га?.. Тут таку нікчемну модель так бережуть, а я он який величезний планер знівечив! Не скажеш, Дмитрику, га?

— Та я не скажу, тільки з твого обличчя кожний здогадається.

Васько зітхнув і сповільнив ходу. Видно було, що йому дуже хочеться втекти з аеродрому. Та було пізно: хлоп'ята вже підійшли до планерного старту.

— Драстуйте, товаришко, — звернувся Дмитрик до дівчини у синьому комбінезоні із секундоміром у руці. — У вас не пропадала модель?

Та різко повернулася:

— Пропадала. Сто дванадцять? Велика синя? Невже знайшли?! — сказала вона швидко й закричала — Аббасе! Аббасе! Покличте Аббаса, модель знайшлася!

Це схвилювало всіх моделістів. З гамором, з радісними вигуками вони обступили хлоп'ят.

— Учорашній планер знайшовся!

— Де знайшли? Далеко?

— Аббасе! Аббасе! Сюди! Швидше!

Через юрбу протиснувся хлопчина такого віку, як Дмитрик. Він був смаглявий, окатий, з чорним кучерявим чубом.

— Знайшли? Де вона? Де знайшли? — промовив він уривчасто, із східним акцентом.

Настала страшна мить.

Дмитрик ткнув крило Васькові в руки й одійшов убік. Аббас вихопив у Васька фюзеляж і почав знімати газету.

— Вона… вона трохи зіпсована, — промимрив Васько.

Аббас розгорнув газету. Моделісти дружно ахнули і затихли, побачивши ніс планера, перетворений на лико.

— Як же це її так потіпало? — почувся тихий голос.

Поруч з Васьком стояв худорлявий військовий з чорними кошлатими бровами. На плечах у нього були погони полковника, а на грудях — золота зірочка.

Дівчина в комбінезоні уважно розглядала рештки планера:

— Сама по собі вона не могла так пошарпатися, товаришу полковнику.

Полковник мовчки кивнув і звернувся до Васька:

— Де ти її знайшов?

Васько назвав своє село й залізничну станцію.

— Непогано політала, — задумливо сказав полковник. — Яка ж шельма її так зіпсувала?

Дмитрик опустив очі і всміхнувся, не розтуляючи губ. Уся його кругла фізіономія неначе промовляла: «Я-то вже знаю, що це за шельма!»

Васько залопотів:

— Ми… Я так її і знайшов, товаришу полковнику. Вона така вже була…

— Яка «така» була?

— Шротом попробивана.

— Чим? — підвищив голос полковник.

— Шро… — почав був Васько і замовк, відчувши, що пробовкався.

Юрба моделістів загула. Полковник дивився Васькові просто у вічі:

— Звідки ж ти знаєш, що саме шротом? Я, наприклад, старий мисливець, та й то не здогадався.

Васько мовчав. Він дивився в одну точку і часто кліпав. Він був такий червоний, що, здавалося, навіть чуб його порожевів. Дмитрик усміхався, прикривши долонею рота. Аббас підскочив до Васька й закричав, розмахуючи руками:

— Я знаю!.. Він сам стріляв! Сам шротом модель стріляв! Дивіться, який лице! Сам стріляв!..

— Тихо, тихо! Не треба кричати, — м'яко сказав полковник і звернувся до Васька: — Ну?

Васько м'яв пальцями кінчик своєї краватки і не відриваючись дивився на них'.

— Я… я ненавмисне, — насилу