"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

— Безглуздо! — сказав він, позіхнувши.

— Що? — обернувся Васько.

— Безглуздо було так рано виходити. Могли б поспати до півночі.

— Ранувато, звичайно, зате біля вогнища посидимо і найпершу зорю застанемо. У нас знаєш яка риба? Якщо перед досвітком прийдеш — кілограмів зо три наловиш, а ледь сонечко вигулькнуло — і наче відрізало, не клює.

— Ну, щодо трьох кілограмів це ви, Васильку, теє… трішечки передали куті меду.

— Ну, три не три, а знаєш, скільки я минулого разу наловив? Вісім штук отаких йоржів та ще дві плотвички.

— Так би й казав «вісім йоржів». А то — три кілограми! Любиш ти фантазувати!

Васько більше не сперечався. Він уповільнив ходу і приглушено сказав:

— Нюсь!

— Га?

— Покажемо Дмитрикові оте місце?

— Угу! Дмитрику, зараз ми тобі таке місце покажемо! Ти просто помреш від жаху.

— Яке місце?

— Побачиш… Васильку, нічого йому не кажи! Васько пройшов ще трохи і раптом зупинився.

— Тут, — сказав він пошепки.

На тому березі при самій воді росли дві великі корчасті верби. За ними виднілася галявинка, що полого спускалася до річки, а в кінці галявинки, наполовину затулені вербами, невиразно біліли стіни великого будинку.

Нюся міцно трималася за рукав Дмитрикового пальта:

— Страшно як!.. От побачиш.

Васько підійшов до них ближче. Його обличчя, округле, з носом, схожим на ґудзика, було дуже серйозне.

— Слухай! — шепнув він і, набравши в легені повітря, крикнув: — Гей!

«Гей!» — почулося з того берега, та так голосно, що Дмитрик здригнувся.

«Гей!» — пролунало ще раз, але вже глухіше, дальше. «Гей!» — відгукнулося десь зовсім далеко.

— Страшно, га? — спитав Васько.

Дмитрик знизав плечима.

— Страшного нічого немає… — почав був він і осікся.

«… ашного нічого немає», — чітко сказав протилежний берег.

«… нічого немає», — прокотилося в кінці галявинки.

«… чого немає», — завмерло в далечині.

Дмитрик помовчав і заговорив далі, вже пошепки:

— Звичайна луна. Відбиття звуку.

— Сам знаю, що відбиття, а все-таки лячно. Ніби хтось у руїнах сидить і дражниться.

— В яких руїнах?

— А отам. Бачиш, білі? Там санаторій був, а в сорок першому його розбомбило: фашист не долетів до Москви і всі фугаски тут скинув.

— Відбудовують його?

— А що відбудовувати? Тільки дві стіни залишилося.

— Кажуть, новий побудували. В іншому місці, — додала Нюся.

Діти помовчали. Нікому більше не хотілося тривожити луну. Над річкою стояла мертва тиша.

— Ходімо? — прошепотів Васько.

— Ходімо! — відповів Дмитрик.

Але діти не встигли рушити з місця.

Нюся випадково озирнулася на житнє поле, колосся якого зливалося в далечині в темну, сіру каламуть. Хлопчики помітили, що очі у Васькової сестрички дивно розширилися. Глянули і вони у той бік, куди дивилася Нюся. Глянули — і на мить заціпеніли.

Над житом у напрямі до них, швидко збільшуючись у розмірах, мчала якась тінь. Минуло не більше секунди. Нюся тихо скрикнула і присіла, хлопчики, ніби по команді, припали до землі.

За якихось три метри від дітей пролетів величезний, небачений птах. Розплатавши у повітрі чорні крила, він майнув над стежкою, безшумно ковзнув над річкою і зник у темному листі однієї з верб, що росли на протилежному боці. Звідти долинув легенький шурхіт, потім усе стихло, наче нічого й не було.

Дуже довго діти боялися поворухнутися. Нюся сиділа навпочіпки, закрившись хусткою. Хлопчики стояли на колінах, спираючись на лікті, пригнувши голови до землі. Лише хвилини через дві Нюся тихо прошепотіла:

— Васильку!.. Ой Васильку!.. Що це таке було?

Васько обережно підвів голову, поправив пілотку.

— Дмитрику… Бачив?

Той мовчки кивнув головою.

— Птах, так?

Не міняючи пози, Дмитрик знизав плечима.

— На ту вербу сів. Так?

Дмитрик знову кивнув.

Васько повільно випростався, але все ще стояв на колінах. Усі троє дивилися на вербу за річкою. Однак у темному листі її нічого не можна було розгледіти.

— Орлів таких не буває, — знову зашепотів Васько. — І журавлів таких не буває: кожне крило понад метр!

— Такий… тільки отой., кондор буває, — сказала Нюся.

— Хто?

— Кондор. Пам'ятаєте, в «Дітях капітана Гранта»? Як він хлопчика поніс…

Усі знову замовкли. Верби на тому березі були зовсім нерухомі, і звідти не долинало ані звуку.

— Причаївся. Розглядає нас, — прошепотів Васько.

Дмитрик припав ще нижче до землі і поповз у тому напрямі, звідки вони прийшли. За ним поповзла Нюся, скребучи землю носками маленьких чобіток, за Нюсею — Васько, плутаючись у своїй шинелі.

Пілотка знову з'їхала Васькові на очі. Він наткнувся обличчям на кущ реп'яха і скрикнув.

«Ой! Ой! Ой!» — тричі відгукнулося за річкою.

Усі троє підхопились, наче підкинуті, і помчали вздовж урвища.

Метрів з триста, коли не більше, бігли діти, поки не опинилися на вулиці маленького сільця, біля воріт свого дому. Зупинившись, вони довго не мовили жодного слова. Усі троє важко дихали. Дмитрик обмахувався кепкою, Нюся махала піднятим над головою краєм хустки, Васько витирав лице пілоткою. Змоклий світлий чуб його стирчав вихорами на всі боки.

— Безглуздо! — нарешті сказав Дмитрик.

— Що — безглуздо?

— Кондори в Радянському Союзі не водяться.

— А що ж це тоді за птах?

— Такі великі птахи у нас взагалі