"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

На спорожнілій станції зосталися лише кілька залізничників, вартові на пероні та двоє хлоп'ят років по десять, які причаїлися під вежею водокачки; один з них — кругловидий, у довгому пальті з піднятим коміром, обмотаним шарфом, у хутряній шанці; другий — худенький, шустрий, у короткому чорному бушлатику та чорній кепці.

Вони довго стояли мовчки під мокрою стіною, прислухаючись до кроків вартового на пероні та до гучних пострілів гармат. Потім хлопчик у довгому пальті ледь чутно прошепотів:

— Славо! Славо!

— Ну?

— Славо, ти куди записку дів?

— До мами у клунок з постіллю.

— До моєї мами?

— Ні, до моєї… Стій тихо. Почують!

Вони помовчали. За хвилину знову почувся шепіт:

— Славо! Агов, Славо!

— Чого тобі?

— Славо, що ти написав у записці?

— «Що, що»! Написав: «Дорогі мамо, бабусю й Віро Дмитрівно! Ми втекли з поїзда. Ми хочемо грудьми захищати місто від ворогів. Будь ласка, не хвилюйтесь і не турбуйтесь». Ото й усе. Стій тихо і нічого не говори! Зрозумів?

— Зрозумів!

У мовчанці минуло кілька хвилин. Кроки вартового, що віддалявся по перону, чулися все слабше. Коли вони затихли, Слава відійшов од стіни й огледівся, притримуючи за лямки рюкзак.

— Мишко! Ходімо!

Його приятель підійшов до нього з великим, туго напханим портфелем. Обидва скрадаючись пройшли через хвіртку в дерев'яній огорожі станції, на мить зупинились і кинулися бігти у дощ, у темряву.

На привокзальному майдані вони нікого не зустріли і далі пішли повільно, тримаючись ближче до парканів і стін будинків. Одна калоша у Слави раз у раз зіскакувала. Важкий портфель бив Мишка по ногах. Обидва промокли від дощу і спітніли, але йшли не зупиняючись.

Містечко, таке знайоме вдень, тепер здавалося чужим і страшним. Жодної людини не було на вулиці. Жодне вікно не пропускало світла. Навіть собаки, які звичайно гавкали в кожному дворі, тепер мовчали.

Тільки зрідка в темних парадних великих будинків або під арками воріт жевріли вогники цигарок. Це чергові мешканці стояли на своїх постах. Помітивши їх, діти або кидалися бігти, або ж ішли скрадаючись, затамувавши подих.

Так вони дісталися центру міста. Попереду, перетинаючи вулицю, прогуркотіли чи то танки, чи тягачі і звернули в і ємний завулок. Потім поспіхом, майже бігцем, назустріч дітям пройшов взвод червоноармійців.

Хлопчики сховалися від них у суточки між кіосками, де колись торгували морсом і тютюном. Вони затрималися там, щоб трохи перепочити.

— Славо! — тихо покликав Мишко.

— Що?

— Славо, а ти написав у записці, що ми тепер, може, зовсім загинемо?

Слава розсердився:

— Ти… ти, Мишко, зовсім наче маленький! У людини голова йде обертом від турботи, а він зі своїми безглуздими запитаннями! Ну навіщо я їм це писатиму? Щоб вони повмирали від страху? Так?

Мишко не відповів. Він присів навпочіпки і якийсь час мовчав, шморгаючи носом. Потім знову зашепотів, ще тихше:

— Славо!..

— Знов!

— Славо, слово честі, це останнє запитання… Славо, від якої турботи у тебе голова йде обертом?

— Від якої? А ось від якої: нам треба дістатися на передову так, щоб не потрапити на очі патрулю. Як знайти оту саму передову? Куди нам піти? Ти про це подумав?

— Я не думав про це, але, по-моєму, Славо, де гармати стріляють, там і передова.

Хлопчики попрямували далі. Ще кілька раз вони ховалися, почувши, як чалапають по калюжах важкі чоботи патрульних, і тільки за годину вибралися на околицю міста. Тут було особливо безлюдно й незатишно. Гуркіт гармат лунав дужче.

Слава зупинився на перехресті незабрукованих вулиць і спитав:

— Де ж тепер стріляють? Куди йти?

Хлопчики топталися на місці, розгублено повертаючись на всі боки. Гуркіт, важке бухкання чулися тепер не тільки спереду, але й праворуч, і ліворуч, і позаду.

— Славо! Що це? Чуєш!

Якийсь дивний свист, то наростаючи, то затихаючи, йшов згори, з миготливого неба. Слава підставив ліве вухо під дощ, щоб прислухатись, аж тут раптом пролунало виття, а не свист, у темних вікнах будинків блиснуло світло, і за мить земля задвигтіла від потужного удару.

— Славо! Знаєш що? — прокричав Мишко. — Славо, це, певно, фашисти з далекобійних стріляють. Славо!..

— Ну… ну і що ж, що стріляють? Ти тільки… ти тільки не бійся, будь ласка… Нічого тут такого немає, що стріляють.

— Славо, я не боюсь… Тільки знаєш що, Славо… Чого ми тут стоїмо? Як іти, то йти. Га, Славо?

Обидва поквапом рушили, насилу стримуючись, щоб не бігти.

— Обстріл як обстріл. Звичайна річ! — говорив Слава.

— Ага! Звичайна річ, — погоджувався другий, злегка підскакуючи з кожним новим ударом.

Раптом Слава помітив, що його товариш зник.

— Мишко! Ти де? Ти чого?..

— Славо! Знаєш… дивна річ! — долинуло з пітьми. — Впустив портфель і не можу знайти.

Слава зупинився:

— Ну! Знайшов?

— Ні. Славо… Дивна річ!

— Знайшов? — почулося за мить.

— Ні!.. Отже! Дивна річ!.. Славо, ти тут?.. Славо!

Нарешті Мишко знайшов портфель у великій калюжі і приєднався до товариша. Але тут у Слави злетіла калоша. Він нагнувся, щоб надіти її. Зненацька яскравий стовп світла шугнув з-за найближчого будинку, і прогримів такий гуркіт, що в Мишка замалим серце не вискочило. Задзвеніли шибки. Десь голосно закричала жінка.

За мить приятелі щодуху мчали по калюжах: один з портфелем, другий з калошею в руках.

Вони не помітили, як вибігли за місто, як потрапили у Великий гай. Бігли довго, дуже довго. Вибухи позаду