"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник
— Ма-мо! — протяжно заволала Нюся.
Знову вогонь, знову гуркіт… Птах підскочив у повітрі і… на очах у здивованих дітей розпався на шматки.
Першою схаменулася Нюся. Вона плигнула на осип, з'їхала по ньому й підійшла до Васька. Те саме вчинив і Дмитрик.
Біля Васька тхнуло порохом. Навіть у пітьмі було видно, що обличчя його зовсім мокре від поту. Він стояв нерухомо, часто дихав.
Нюся торкнула його за руку:
— Васильку… Чого ти? Злякався, так?
— Ага! — промимрив той і, ковтнувши слину, спитав: — Що то було?
Дмитрик одійшов убік і підняв один із шматків, на які розлетівся «птах». Це був довгастий плоский предмет завдовжки трохи більше як метр. Якусь хвильку Дмитрик повертів знахідку в руках. Потім сів на пісок і зареготав, обхопивши коліна руками і розхитуючись взад і вперед.
Васько й Нюся підійшли до нього:
— Дмитрику, ти що? Дмитрик зареготав ще дужче.
— Герой! — вискнув він, показуючи пальцем на Васька. — Мисливець! Ти… ти знаєш, що підстрелив? Модель! Авіамодель підстрелив! — Він впав на спину і задриґав ногами в повітрі.
* * *
Минуло півгодини. Ніхто з дітей більше не думав про риболовлю. Вони притягли Васьків мисливський трофей у село і тепер розглядали його на заскленій веранді у Дмитрика, батьки якого були сьогодні в Москві.
На столі під яскравою гасовою лампою лежали великий, майже на зріст людини, фюзеляж і крило обтічної форми. І те й те було зроблене з безлічі найтонших планочок та цигаркового паперу, покритого синім лаком. Хвостове оперення моделі збереглося, але передня частина фюзеляжу була вся зрешечена дробом. Не набагато кращий вигляд мало й крило, з якого серед клаптиків паперу стирчали зламані планочки. Другого крила діти не знайшли. Певно, його відкинуло в річку й понесло течією..
— Та-а-ак! — мовив Дмитрик, заглядаючи всередину фюзеляжу. — Резинки немає, — отже, це планер. Фюзеляжна модель планера.
— Звідки ж вона до нас потрапила? — спитав Васько.
— Хочете знати, звідки вона прилетіла?.. Із Всесоюзних авіамодельних змагань. Ви в газетах читали?
— По радіо чув. А де вони відбуваються, ці змагання?
— Не так і далеко. На станції С*** по нашій залізниці.
— А ти звідки знаєш?
— Батько розповідав, от звідки. Він з вагона бачив, як вони над аеродромом літають. — Дмитрик пройшовся по веранді. — Ти розумієш, що накоїв? Ця модель близько двадцяти кілометрів пролетіла. І це тільки по прямій. Може, вона світовий: рекорд поставила, а ти її роздовбав!
Васько стояв, спираючись на рушницю, стволи якої майже» торкалися до його підборіддя.
Він збентежено поглядав то на Дмитрика, то на знівечену модель.
— Васильку, а тут щось написано, — сказала Нюся і ткнула пальцем у фюзеляж.
Дмитрик і Васько підійшли ближче до стола.
До фюзеляжу було приклеєно паперовий ярличок. Більша частина його була зірвана, а на вцілілому клаптику можна було прочитати надруковані на машинці слова:
«… дель № 112.
росимо повернути.
соавіахіму».
— Зрозуміло! — сказав Дмитрик. — Тут було написано: «Модель № 112. Того, хто знайде, просимо повернути туди й туди».
— А якщо я не поверну? — спитав Вася.
— Тоді, значить, ти нечесний громадянин. Може, конструктор над цією штукою півроку працював… Може, вона світовий рекорд поставила… А якщо ти не повернеш — усе це пропало.
Обличчя у Васька було дуже нещасне.
— Як же… я її повезу, таку понівечену?
Дмитрик усміхнувся:
— То вже ваша справа. Не я на неї полював, а ти…
Васько довго мовчав, спідлоба дивлячись на Дмитрика.
— Перепаде, так? — похмуро сказав він.
— Та, звичайно ж, по голівці не погладять. Таку чудову модель розбити!
Васько судорожно ковтнув.
— А як не повезу… як не повезу — може, і справді у них рекорд пропаде?
Дмитрик знизав плечима:
— А ти як думав?
— Дмитр!
— Що накажете, товаришу герою?
— Дмитр!.. А ти б не відвіз, га?
— Я? Ну ні! Коли сам поїдеш, я тебе, хай уже так, супроводжуватиму, щоб ти не розгубився. А відбувати за тебе… Ні вже, дякую!
— Дмитр! А ти нікому не скажеш на аеродромі?
— Про що не скажу?
— Ну, що це я її так… Ми знаєш що скажемо? Нібито ми її так знайшли^ уже понівечену.
— Ну гаразд! Не скажу.
* * *
Наступного дня, десь о першій годині, Дмитрик та Васько прибули в електричці на станцію С***.
Обидва перед від'їздом із села наділи білі-пребілі сорочки, червоні краватки і ретельно випрасували штани. Солом'яний Васьків чуб був змочений, розчесаний на проділ і тримався в такому стані досить пристойно.
Вийшовши з електрички, хлопці побачили майже біля самої залізниці кілька великих брезентових наметів, а за наметами — ряд учбових літаків.
Хлопці попрямували в той бік. Васько ніс загорнутий у кілька газет фюзеляж. Вигляд у «мисливця» був такий, наче він іде до зубного лікаря. Дмитрик, навпаки, був веселий і ступав бадьоро, тримаючи під пахвою обгорнуте газетою крило.
Біля воріт їх зупинив
