Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Не сумніваюсь, друже мій, що ти був хоробрим солдатом і вправним мисливцем, — мовив священик. — Але цього замало, щоб приготуватися до неминучого кінця. Певно, ти чув приказку: «Молодий може померти, а старий — мусить».

— Я ніколи не був таким дурнем, щоб сподіватися жити вічно, — відповів Натті, засміявшись своїм нечутним сміхом, — та й хіба це потрібно людині, яка живе з дикунами в лісах, а в спечні місяці — на озерних протоках? Хоч, скажу вам, у мене міцне здоров'я, бо, сидячи в засідці на оленів біля солончаків над берегами Онондаги, не раз пив з неї воду, а в ній насіння пропасниці було не менше, ніж гримучих змій на Крамгорні. І я пив, бо й тоді не сподівався жити вічно. Правда, і тепер ще живі люди, які бачили дрімучі ліси на Німецьких рівнинах — до того ж, люди вчені й такі, що знаються на релігії. А зараз там хоч тиждень блукай, однаково не знайдеш жодного пенька. А пні, треба сказати, стоять у землі й не гниють сто років після того, як згнило дерево.

— Це все скороминуще, мій любий друже, — вів своєї містер Грант, пройнятий бажанням урятувати душу свого нового знайомця, — а я хотів би підготувати тебе до вічності. Тобі треба ходити на божу службу, і я радий, що ти прийшов сьогодні. Хіба ти пішов би на полювання, лишивши вдома шомпол і кремінь?

— Ну, тільки новачок у лісах не зможе вирізати шомпола з молодого ясеня чи знайти кремінь у горах, — знову засміявся Натті. — Ні, ні, я ніколи не сподівався жити вічно. Але часи міняються, і тепер у цих горах усе зовсім не таке, як, скажімо, було тридцять чи навіть десять років тому. Сила дає право, і закон сильніший за стару людину, байдуже, вчена вона чи така, як я, — от мені легше тепер підстрелити дичину із засідки, ніж переслідувати її з гончаками, як було колись… Охо-хо-хо! Але завжди так буває: коли в селищі з'являється проповідник, то дичини меншає, і порох дорожчає, а це вже не така дрібничка, як шомпол чи кремінь.

Священик, збагнувши, що його невдале порівняння обернулося проти нього самого, розсудливо припинив суперечку, хоча твердо вирішив поновити її при першій нагоді. Він знову запросив у гості молодого мисливця, і той разом з індіанцем зрештою погодився провести священика з дочкою до будинку, що його турботливий Джонс приділив йому як тимчасове житло. Шкіряна Панчоха затявся на своєму, тож вони й розпрощалися.

Пройшовши трохи вулицею, містер Грант, який ішов попереду, звернув у поле. Й ступив на стежку, таку вузьку, що навіть двоє не могли б на ній розминутися.

Місяць піднявся вже так високо, що його проміння майже прямовисно падало на долину, й чіткі людські тіні безгучно ковзали по сріблястій сніговій поверхні, наче якісь духи, що поспішали на потаємну зустріч. Мороз не слабшав, хоча ніч була безвітряна. Стежка була добре вторована, й дівчині йти було неважко, але скутий морозом сніг рипів навіть під її легкими кроками.

На чолі цієї дивної процесії йшов священик, одягнений у чорне; час від часу він повертав до супутників своє лагідне обличчя, на якому знову можна було помітити вираз прихованої печалі. Слідом за священиком ішов індіанець, закутаний в ковдру; голова його була непокрита, і довге чорне волосся спадало на плечі. Коли місячне сяйво освітлювало збоку його смагляве обличчя з різкими застиглими рисами, воно здавалося втіленням покірної старості, яка пережила бурі майже цілого століття; але коли він повертав голову так, що місяць осявав йому чоло, в полум'яних чорних очах можна було прочитати неприборкані пристрасті й думки, вільні наче вітер.

Тендітна постать міс Грант, одягненої надто легко для такої суворої пори року, становила різкий контраст із незвичним убранням і похмурим обличчям вождя делаварів, і молодий мисливець, який ішов позаду, розмірковував про несхожість людей щоразу, коли суворе обличчя індіанця й ніжне личко дівчини з очима, що могли посперечатися з блакиттю неба, поверталися, щоб помилуватися прегарним нічним світилом.

Дорогу вони коротали розмовою, яка то стихала, то знов пожвавлювалась.

Перший заговорив священик.

— Справді, — мовив він, — це така дивна річ — зустріти юнака, котрий навіть з простої цікавості не заглянув ніколи до якоїсь іншої церкви, окрім тої, в лоні якої він був вихований. Мені страшенно кортить розпитати вас про ваше життя. Ваші манери и мова свідчать, що ви дістали чудову освіту. З якого штату ви родом, містере Едвардс? Адже, здається, саме так ви назвали себе судді?

— Я з цього штату.

— З цього? Нізащо б не подумав, бо у вашій вимові зовсім не чути якихось місцевих особливостей. Мабуть, ви довго мешкали в містах, бо тільки там можна тішитись чудовими обрядами нашої церкви.

На відповідь юнак тільки посміхнувся, — певно, якісь вагомі причини, пов'язані з його теперішнім становищем, примушували його мовчати.

— Я дуже радий, мій юний друже, що познайомився з вами, бо такий освічений розум, як ваш, безперечно, доведе всім переваги нашої доктрини й благочестя нашої служби. Ви, певно, помітили, що V сьогодні я мусив де в чому поступитися настроям слухачів. Ласкавий містер Джонс наполягав, щоб я дав причастя й заразом відслужив утреню, але, на щастя, канони нашої церкви цього не вимагають. Це могло б відлякати мою нову паству, але завтра я таки дам причастя. Ви причащаєтеся, мій юний друже?

— Мабуть, ні, — відповів юнак непевним голосом і зніяковів ще дужче, коли міс Грант мимохіть сповільнила ходу і здивовано глянула на нього. — Я ще не готовий. Я ще ні разу не причащався і не хочу робити цього, поки в моєму серці стільки мирських турбот…

— Що ж, кожний сам собі суддя, — мовив священик, — але мені здається, що молода людина, якої не звели на манівці різні хибні доктрини і яка стільки років була вірна нашій істинній вірі, може сміливо причащатися. Однак, ваша правда, — на причастя кожен мусить іти з чистою душею. Я помітив сьогодні, що ви відчуваєте якусь образу на суддю Темпла, а це межує з однією з найгірших людських пристрастей… Нам треба перейти через цей ручай, — сподіваюся, лід нас витримає. Обережно, дитя моє, не