Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Для молитовного дому справді непогано, — відказав Гайрам. — Сподіваюсь, мусью Леква і містер Пенгіллан погодяться зі мною.

— Звичайно! — вигукнув люб'язний француз. — Це дуже гарно.

— Я був певний, що мусью інакше й не скаже… Останнього разу патока у вас була дуже добра. Може, ще лишилося трохи?

— Ah! Oui! Так, добродію, — відповів француз, легенько здвигаючи плечима й кривлячись. — Є дещиця. Дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюсь, мадам Дулітл добре себе почуває?

— Нічого, ворушиться помалу, — кинув Гайрам. — А що, сквайре, ви вже вирішили, як обладнати молитовний дім?

— Ні… ні… ні! — швидко, але з багатозначними паузами після кожного заперечення відповів Річард. — Треба ще подумати. Приміщення просторе, й нам треба подумати, як його найкраще використати. Я не хочу ставити кафедру біля стіни, наче будку вартового під муром, — вона буде в центрі, отже, навколо лишиться багато вільного місця.

— Біля кафедри за звичаєм ставлять лаву дияконів, — зауважив Гайрам, але, ніби злякавшись, що сказав зайве, тут-таки додав: — А втім, у кожній країні свої звичаї.

— Саме так! — заволав Бенджамін. — Коли пливеш уздовж берегів Іспанії чи Португалії, то на кожному мисі стирчить монастир, а на ньому різної снасті — всякі там дзвіниці та флюгарки — більше, ніж на трищогловій шхуні. Якщо ви бажаєте побудувати гарну церкву, то шукайте зразків у старій Англії. Що ж до Святого Павла, то хоч я й не бачив його зроду, бо до нього далеко від доків, але кожен знає, що це найчудовіша будівля у світі. А ця церква схожа на Святого Павла, як дельфін-касатка на кита, а між ними тільки й різниці, що одне менше, а друге більше. Ось і мусью Леква бував по різних країнах, і хоч Франція зовсім не те, що Англія, проте і там є чимало церков, то він, мабуть, уявляє, що таке гарна церква. Ану скажіть, мусью, щиру правду, гарна наша церковця чи ні?

— Вона тут цілком до речі, — запевнив француз. — Але в католицьких країнах будують — як це сказати по-вашому — la grande cathedrale — великий собор. Цей Святий Павло в Лондоні дуже гарний, дуже belle, дуже, як ви кажете, великий. Але, мосьє Бен, pardonnez moi[36], йому далеко до Нотр-Дам![37]

— Ха! Мусью, та що ви таке кажете? — вигукнув Бен. — Нашому Святому Павлові далеко до ваших дам? Може, ви ще скажете, що наш фрегат «Королівський Біллі» гірший за ваш «Біллі Депарі»[38]? Та ж він упорається з двома такими в будь-яку погоду!

Вигляд у нього був дуже грізний, він розмахував кулаком, трохи меншим, ніж голова мосьє Лекуа, і Річард відчув, що пора втрутитись.

— Тихше, Бенджаміне, тихше! — заспокійливо мовив він. — Ти просто не зрозумів мосьє Лекуа, і ти забуваєшся… Але ось і містер Грант, значить, зараз почнеться служба. Ходімо!

Француз вислухав відповідь Бенджаміна із стриманістю вихованої людини, що не ображається на неуцтво співрозмовника, вклонився на знак згоди й рушив за своїм супутником.

Гайрам і управитель ішли позаду, й Бенджамін весь час буркотів собі під ніс:

— Якби ж французький король мав хоч такий палац, що його не сором було б причалити борт до борту із собором Святого Павла, то ще можна було б терпіти це базікання. Але слухати, як француз ганить англійську церкву, — то вже, даруйте, занадто! Послухайте, сквайре Дулітл, я на власні очі бачив, як ми пустили на дно два їхніх фрегати — нові, чепурні судна з чудовим оснащенням і новими гарматами! А були б такі гармати в англійців, то вони б і самого чорта в баранячий ріг скрутили!

З цим блюзнірським словом на вустах Бенджамін увійшов до церкви.

РОЗДІЛ XI

І блазні, що прийшли знущатись,

Лишились на молитву.

Голдсміт, «Покинуте село»

Незважаючи на спільні зусилля Річарда й Бенджаміна, велика зала дуже мало скидалася на справжню церкву. Абияк збиті лавки стояли рядами, чекаючи на парафіян, а напроти лавок був непофарбований неоковирний ящик, що правив за кафедру для проповідника. Перед цією жалюгідною подобою трибуни стояло щось на кшталт аналоя, а збоку — вкритий білосніжною скатертиною стіл червоного дерева, принесений із «палацу». Він заміняв вівтар. В щілини цього поспіхом спорудженого будинку були повстромлювані соснові гілки, а по бурих, подряпаних стінах звисали гірлянди. Приміщення освітлювалось лише яким десятком свічок, і різдвяна служба була б надто похмура й безрадісна, коли б не веселий вогонь, що палахкотів у величезних камінах по обидва кінці зали, кидаючи відблиски на ряди лавок і облич.

Чоловіки й жінки сиділи окремо, обабіч проходу, посеред якого, саме навпроти кафедри, були місця для впливовіших поселенців. А втім, цей звичай був скоріше добровільною поступкою з боку біднішої і не такої освіченої частини населення, ніж правом, що його присвоїли багатші.

На одній з тих перших лав сидів суддя, його дочка й друзі, і ніхто, окрім ще доктора Тодда, не посмів сісти на цьому найпочеснішому місці, щоб не сказали — величається, мовляв. Річард, що виконував обов'язки паламаря, сів у крісло, яке стояло біля стола, а Бенджамін, підклавши дров у камін, примостився поруч із ним на той випадок, коли буде потрібна його допомога.

Дати повний опис парафіян немає можливості, бо скільки було людей, стільки ж і різного вбрання.

Майже всі жінки мали на простих сільських сукнях які-не-будь прикраси, що лишилися, певно, з давніших часів. Тут можна було побачити жінку в чорних вовняних панчохах і шовковому вицвілому платті, яке пережило принаймні три покоління, а поруч із нею — іншу, в хустині, що мінилася всіма кольорами веселки, та в недоладній коричневій сукні з домотканої тканини. Одне слово, і жінки, й чоловіки — всі причепурились хто як міг. Якийсь чолов'яга, колишній гармаш, красувався у своїй уніформі — тільки тому, що то було його найкраще вбрання. Деякі молодики понапинали на себе сині панталони з червоними лампасами — частину уніформи темплтонської легкої піхоти, — аби показати, що й у них є «купований одяг». А один навіть убрався в «стрілецьку сорочку» такої бездоганної білини, що від одного погляду на неї ставало холодно; проте схована під нею тепла куртка з домашнього сукна достатньо зігрівала її власника.

Вираз облич у парафіян був майже однаковий, надто в тих, що не належали до вищої верстви селища. Шкіра у всіх була засмагла від постійного перебування на свіжому повітрі, трималися всі поважно, але до звичайного хитруватого виразу домішувалась неабияка цікавість. Однак траплялися обличчя